Розділ 13. Просто поруч

Минув ще один місяць. І стало тихіше. Не зовні — всередині. Ми з Артемом ніби навчилися жити паралельно. Не разом. І не окремо. А десь посередині.

— Ти сьогодні вільна?

Написав він.

— Після дев’ятої.

Відповіла я.

— Я подзвоню.

І я знала — подзвонить. Але вже не так, як раніше. Без “я скучив настільки, що не можу думати”.

А просто:

— Як ти?

— Втомилась.

— Я теж.

І все. Одного вечора я сказала Софії:

— Мені здається, ми дорослішаємо неправильно.

— Це як?

— Ніби любов стає тихішою.

Софія довго мовчала.

— Або вона стає справжньою.

І я не знала, що з цим робити. Артем приїхав через два тижні. Без попередження. Як завжди. Я відкрила двері — і просто завмерла.

— Ти знову так робиш.

Сказала я.

— Як?

— З’являєшся, ніби світ належить тобі.

Він усміхнувся.

— Він і належить.

— Самовпевнений.

— Закоханий.

І я замовкла. Бо ця відповідь все ще вибивала з мене повітря. Ми сиділи на кухні. Довго. Мовчки.

Потім він раптом сказав:

— Мені важко без тебе.

Я підняла очі.

— Мені теж.

— Але я не хочу, щоб ти зупиняла своє життя.

— А я не хочу, щоб ти зупиняв своє.

Пауза. І вперше ми це сказали вголос. Ми не можемо жити одне замість одного. Він взяв мою руку.

— Тоді що ми робимо?

Я тихо видихнула.

— Давай сьогодні просто віпочинемо

Я усміхнулася. Та була згодна просто відпочити від  всього. Ми сиділи на кухні ще довго. Годинник давно перевалив за північ. У раковині стояли дві чашки. Звичайний  спокійний вечір. І водночас зовсім не звичайний. Бо останнім часом ми надто багато говорили про майбутнє. Про роботу. Про відстань. Про те, як усе складно. А сьогодні вперше за довгий час просто сиділи поруч. Без планів. Без рішень. Без страху сказати щось не те.

— Про що думаєш? — запитав Артем.

Я подивилася на нього.

— Про те, що все почалося з потяга.

Він усміхнувся.

— Знову потяг.

— Завжди потяг.

— Коли нам буде по вісімдесят, ти теж його згадуватимеш?

— Особливо тоді.

— Це вже схоже на одержимість.

— Каже людина, яка пам'ятає його номер 117.

— Це різне.

— Абсолютно однакове.

Він похитав головою. Я засміялася. І раптом зрозуміла, як сильно мені бракувало саме цього. Не великих зізнань. Не романтичних жестів. Не красивих слів. А просто його поруч. Такого, яким він був насправді. Коли вже стало зовсім пізно, ми перебралися з кухні до вітальні. За вікном горіли поодинокі вогні. Місто майже спало. Артем сидів поруч, поклавши голову на спинку дивана.

— Знаєш, — сказав він раптом. — Мені подобаються такі вечори.

— Які?

— Коли нікуди не треба поспішати.

Я подивилася на нього.

— Мені теж.

Того вечора ми вперше за довгий час відклали всі проблеми на потім. Просто були разом. Без сварок. Без розмов про відстань. Без думок про те, що буде завтра.