Розділ 10. Звідси починається “назавжди”

Час — дивна річ. Коли сумуєш за людиною, він тягнеться нескінченно. Коли щасливий — летить. Мій семестр за кордоном закінчився швидше, ніж я очікувала. Раптом настала зима. Потім весна. А потім день повернення. Цього разу на вокзалі я нервувала не менше, ніж під час від'їзду. Можливо навіть більше. Бо за ці місяці ми змінилися. Обоє. Подорослішали. Навчилися говорити про складне. Навчилися сперечатися без втечі. Навчилися бути разом навіть через тисячі кілометрів. Але маленький страх усе одно залишався. Що, якщо щось змінилося? Що, якщо ми вже не ті? Цей страх помер через три секунди після прибуття. Тому що я побачила Артема. І він дивився на мене так само. Наче я була його улюбленою людиною у світі. Я навіть не встигла поставити валізу. Просто кинулася до нього.

— Привіт.

— Привіт.

— Я скучив.

— Я теж.

— Дуже скучив.

— Артеме.

— Що?

— Я вже зрозуміла.

— Ні. Не зрозуміла.

І він поцілував мене просто посеред вокзалу.

— Тепер зрозуміла.

Я засміялася.

— Ідіот.

— Твій ідіот.

— Так. Мій.

І це все ще було моєю улюбленою відповіддю. Минув ще місяць. Потім другий. Настав останній семестр. Випускний рік. Той самий період, коли всі раптом починають панікувати. Що далі? Робота? Магістратура? Інше місто? Інша країна? Майбутнє лякало майже всіх. Особливо мене. Одного вечора я сиділа над дипломною роботою. Точніше — дивилася на чистий документ уже сорок хвилин.

— Це катастрофа.

Сказала я.

— Що саме?

— Я нічого не вмію.

— Брешеш.

— Усе життя було брехнею.

— Марто.

— Що?

— Ти написала двадцять сторінок за три дні.

— Це інше.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

Він засміявся. І простягнув мені знайомий блокнот. Той самий. "Сто причин, чому я тебе люблю." За ці місяці він майже заповнився. Я відкрила випадкову сторінку. Причина №67.

"Тому що ти завжди віддаєш мені останню картоплю фрі, а потім шкодуєш про це."

— Це правда.

— Я знаю.

Далі. Причина №74.

"Тому що ти смієшся раніше, ніж закінчиш розповідати жарт."

— Це теж правда.

— Я знаю.

І тоді я перегорнула ще кілька сторінок. Причина №89. Я завмерла. Бо раніше її там не було. Новий запис. Свіже чорнило. Лише одне речення.

"Тому що поруч із тобою слово "майбутнє" більше не лякає мене."

Світ ніби завмер. Я перечитала рядок ще раз. Потім ще. І раптом зрозуміла. Справа ніколи не була лише в коханні. Ми стали одне для одного домом. Не місцем. Не адресою. Людиною. Піднявши очі, я побачила, що Артем дивиться на мене. Трохи нервово.

— Гарна причина?

Тихо запитав він. Я відчула, як у грудях стає тепло.

— Найкраща.

І поцілувала його першою. Через два тижні настав випускний. Усі були красивими. Щасливими. І трохи наляканими. Бо починалося доросле життя. Софія плакала. Оля плакала. Навіть Денис плакав. Хоча вперто це заперечував.

— Це пил в оці.

— Дощ.

Сказала Оля.

— Усередині приміщення?

— Незвичайний дощ.

— Дуже переконливо.

Ми сміялися. Обіймалися. Фотографувалися. І на кілька годин здавалося, що життя ідеальне. А потім Артем сказав:

— Ходімо.

— Куди?

— Сюрприз.

— Я ненавиджу твої сюрпризи.

— Брешеш.

— Трохи.

Через годину ми стояли на вокзалі. Я здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

— Дуже.

— Чому вокзал?

На його губах з'явилася знайома усмішка.

— Бо все почалося тут.

У мене перехопило подих. І вперше за довгий час я побачила в його очах те саме хвилювання, що було колись у мене. Він нервував. Дуже.

— Артеме?

Він глибоко вдихнув. І поліз у кишеню. Я завмерла. І в цей момент він дістав маленьку оксамитову коробочку. 

— Артеме, ти жартуєш.

— Хотів би.

Вокзал шумів навколо нас. Люди поспішали. Оголошували прибуття потягів. Десь плакала дитина. А для мене весь світ звузився до однієї точки. До хлопця, якого я колись зустріла в потязі №117.

— Ти серйозно?

Прошепотіла я. Він нервово усміхнувся. І це налякало мене більше за все. Бо Артем майже ніколи не нервував настільки.

— Дуже серйозно.

Повільно відкрив коробочку. Усередині була тонка срібна каблучка. Ніжна. Красива. Саме така, яка б мені сподобалася. І тут до мене дійшло. Він усе продумав. Заздалегідь. Давно. Серце шалено калатало.

— Артеме...

Він зробив вдих.

— Я знаю, що ми молоді.

Кивок.

— Знаю, що попереду ще багато всього.

Ще один кивок.

— І я не прошу тебе одружитися завтра.

Я ледь усміхнулася.

— Добре. Бо це було б трохи страшно.

— Мені теж.

Ми коротко засміялися. І це трохи зняло напругу.

— Але...

Його голос став тихішим.

— Я точно знаю одну річ.

Він дивився мені прямо в очі.

— Я хочу пройти все це з тобою.

Світ завмер.

— Усі хороші дні.

Моє серце стислося.

— Усі погані дні.

Очі почали зрадницьки пекти.

— Усі дивні дні.

— Їх буде багато.

Прошепотіла я.

— Я знаю.

Усмішка. Тепла. Рідна.

— Особливо якщо поруч буде Оля.

Я засміялася крізь сльози.

— Це справедливе зауваження.

І тоді він сказав те, що я пам'ятатиму все життя.

— Марто.

— Так?

— Ти вийдеш за мене колись? Не зараз. Не завтра. Не через місяць. Колись. Коли будемо готові. Коли збудуємо своє життя. Коли перестанемо харчуватися локшиною швидкого приготування під час сесії.

— Це важлива умова.

Сказала я.

— Дуже важлива.

Погодився він. І саме тоді я зрозуміла. Мене не лякає це питання. Зовсім. Бо відповідь я знала вже давно. Можливо навіть із того самого світанку в потязі.