Розділ 9. Ти поїхала — але не зникла

Я перечитала документ тричі. Потім ще двічі. І ще раз. Наче текст міг змінитися. Наче моє ім'я могло зникнути. Але воно залишалося там. Чітко. Безжально.

Марта Щербак.

Програма міжнародного обміну. Один семестр. Шість місяців.

— Це жарт?

Запитав Артем.

— Ні.

— Дуже поганий жарт.

— Згодна.

Софія лише винувато дивилася на нас через стіл.

— Я думала, ви вже знаєте.

— СОФІЄ.

— Вибачте.

Проблема була в тому, що ще пів року тому я б стрибала від щастя. Це була моя мрія. Навчання за кордоном. Нове місто. Нові можливості. Нове життя. А тепер... Тепер у моєму житті був Артем. І все стало складніше. Того вечора ми гуляли мовчки. Майже годину. Першим заговорив Артем.

— Ти поїдеш.

Я підняла голову.

— Що?

— Ти поїдеш.

Його голос був упевненим. Наче рішення вже прийнято.

— Артеме...

— Навіть не сперечайся.

— Але...

— Ні.

Він зупинився. Подивився мені прямо в очі.

— Ти мріяла про це задовго до мене.

Серце боляче стиснулося.

— А якщо я не хочу їхати?

Тихо запитала я. На секунду в його очах промайнуло щось. Надія. Егоїзм. Любов. Усе одразу. Але потім він похитав головою.

— Тоді ти будеш шкодувати.

І саме тому я закохалася в нього. Бо навіть зараз він думав не про себе.

— А ти?

Запитала я.

— Що я?

— Ти не будеш шкодувати?

Він усміхнувся. Сумно.

— Буду.

І від цієї чесності стало ще болючіше. Через тиждень прийшло офіційне підтвердження. Програма починалася через два місяці. Шістдесят днів. Раніше це здавалося довгим терміном. Тепер — жахливо коротким. І ми обоє це відчували. Почали частіше гуляти. Частіше залишатися після пар. Частіше телефонувати ввечері. Наче намагалися накопичити спогади наперед. Одного разу Артем навіть сказав:

— Якщо ти не привезеш мені магнітик, ми розлучимося.

— Це шантаж.

— Так.

— Незаконно.

— Я готовий ризикнути.

Я засміялася. Але десь усередині було боляче. Чим ближче ставав день від'їзду, тим менше ми говорили про нього. Наче мовчання могло його відкласти. Не могло. За тиждень до вильоту Софія організувала прощальну вечірку.

— Це не прощання.

Обурилася я.

— Ти їдеш на пів року.

— І що?

— Для мене це трагедія.

Сказала Софія.

— Для мене теж.

Додав Денис.

— Я звик до вашої драми.

Усі засміялися. Навіть Артем. Але я бачила. Йому теж важко. Пізно ввечері ми сиділи на даху гуртожитку. Лише вдвох. Місто світилося внизу. Тихе. Красиве. Рідне.

— Боїшся?

Запитав Артем.

— Дуже.

— Я теж.

Я повернула голову.

— Ти ж не їдеш.

— Саме тому.

У грудях стало тепло. І боляче одночасно.

— Ми впораємося?

Тихо запитала я. Він довго мовчав. Потім взяв мене за руку. Міцно.

— Так.

— Точно?

— Ні.

Я розсміялася крізь сльози.

— Дякую за чесність.

— Завжди будь ласка.

Ми сиділи так ще довго. Мовчки. І саме тоді Артем раптом дістав щось із кишені. Маленьку коробочку.

— Що це?

— Не панікуй. Це не каблучка.

— Добре. Бо я вже почала.

Він усміхнувся. І відкрив коробочку. Усередині лежав маленький металевий брелок. У формі потяга. Потяга №117. У мене перехопило подих.

— Артеме...

— Щоб ти не забула.

— Ніби це можливо.

Його очі стали теплими.

— Просто візьми.

Я стиснула брелок у долоні. І зрозуміла, що це найцінніший подарунок у моєму житті. Але попереду чекало найважче. День від'їзду. І ніхто з нас ще не був готовий до того, як сильно він змінить усе.  Я ненавиділа вокзали. Це було несправедливо. Саме тут почалася найкраща історія мого життя. І саме тут тепер доводилося прощатися. Ранок був сірим. Похмурим. Наче навіть погода вирішила підтримати драму.

— Не плач.

Сказала Оля. І тут же сама розплакалася.

— Олю.

— Я стараюся.

— Жахливо стараєшся.

— Знаю.

Софія стояла поруч із чашкою кави. І теж підозріло часто кліпала.

— Ви всі поводитеся так, ніби я їду назавжди.

— Пів року.

Сказала Софія.

— Це довго.

— Для тебе навіть дві години без новин — довго.

— І що?

— Справедливо.

Навіть Денис виглядав сумним. Що взагалі було рідкісним явищем. Артем мовчав. Увесь час. І це лякало мене найбільше. Бо я знала його. Знала, що він мовчить не тому, що йому байдуже. А навпаки. Коли оголосили посадку, у грудях усе стиснулося. Остаточно. Ось воно. Момент, який ми так довго намагалися не помічати.

— Я буду писати щодня.

Сказала я.

— Знаю.

Відповів Артем.

— І дзвонити.

— Знаю.

— І надсилати фото.

— Знаю.

— І...

Він раптом усміхнувся.

— Марто.

— Що?

— Ти говориш так, ніби їдеш на Марс.

Я нервово засміялася.

— Можливо.

— Тоді привези марсіанський магнітик.

— Ідіот.

— Твій ідіот.

Серце боляче стиснулося.

— Так. Мій.

Навколо раптом стало дуже тихо. Лише ми. І вокзал. Наче світ на хвилину зник.

— Я люблю тебе.

Сказав Артем. Просто. Без пафосу. Без красивих промов. І саме тому це звучало так сильно.

— Я теж люблю тебе.

Він обійняв мене. Міцно. Так, ніби не хотів відпускати. Чесно кажучи? Я теж не хотіла. Але потяги не чекають. І літаки теж. На жаль. Коли я вже піднялася на сходинку вагона, Артем раптом покликав:

— Марто!

Я обернулася.

— Так?

Він усміхнувся. Трохи нервово. Трохи щасливо.

— Я знайду тебе знову.

У мене перехопило подих. Точно так само, як у потязі №117.

— Навіть якщо загублюся?

— Особливо якщо загубишся.

Я засміялася крізь сльози.