Розділ 8. Стіни, що ми будуємо

Перші два тижні були ідеальними. Підозріло ідеальними. Настільки, що навіть Софія одного разу сказала:

— Мене це насторожує.

— Що саме?

— Ви не сваритеся.

— Це ж добре.

— Ні.

— Чому?

— Бо нормальні люди сваряться.

Я подивилася на Артема. Він подивився на мене. Ми одночасно знизали плечима. І справді. Усе було добре. Ми разом ходили на пари. Разом готувалися до сесії. Разом пили каву. Разом гуляли вечорами. Навіть навчились ділити останню картоплю фрі без міжнародного конфлікту. Майже. Але була одна проблема. Маленька. Непомітна. Небезпечна. Артем усе ще не вмів говорити про свої почуття. Не те щоб зовсім. Він старався. Справді старався. Але щоразу, коли справа доходила до чогось серйозного... Він закривався. Мовчав. Або переводив усе в жарт. Спочатку я не звертала уваги. Потім почала помічати. Потім це почало дратувати.

— У тебе все добре?

Запитала я одного вечора. Ми сиділи в бібліотеці. Готувалися до іспиту. Артем виглядав дивно весь день.

— Так.

— Точно?

— Так.

— Артеме.

— Що?

— Я ж бачу.

Він усміхнувся. Натягнуто.

— Просто втомився.

І все. Розмова закінчилася. Як завжди. Проблема була не в тому, що він мовчав. Проблема була в тому, що я знала: він бреше. Через кілька днів стало ще гірше. Він почав пропадати. Не повністю. Але достатньо. Відповідав через години. Ставав відстороненим. Задумливим. Наче його думки були десь далеко.

— Він знову це робить.

Сказала я Софії. Ми сиділи в їдальні.

— Що саме?

— Ховається.

Софія відразу зрозуміла. Бо знала його довше за всіх. Вона важко зітхнула.

— Коли йому страшно, він так поводиться.

— Страшно через що?

— Через все.

Я мовчала.

— Артем завжди думає, що рано чи пізно втратить людей. Тому іноді починає віддалятися першим.   Наче так буде менш боляче.

У мене стислося серце. Бо це звучало дуже схоже на правду. Того вечора я вирішила поговорити з ним. Нормально. Спокійно. Як доросла людина. План провалився через сім хвилин.

— Ти уникаєш мене.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Артеме.

— Марто.

— Не починай.

— Я не починаю.

— Починаєш.

Запала тиша. Погана тиша. Та сама. Після якої зазвичай стається щось неприємне.

— Просто скажи правду.

Попросила я.

— Я кажу правду.

— Ні.

Його щелепи напружилися.

— Марто...

— Що?

— Не зараз.

Ось тут мене накрило. Не через цю розмову. Не через один вечір. Через усе одразу. Через усі недомовки. Через всі "нічого не сталося". Через всі моменти, коли він знову будував стіну між нами.

— А коли?

Мій голос став тихішим. Небезпечно тихішим.

— Завтра? Через тиждень? Через місяць? Коли саме ти вирішиш впустити мене у своє життя повністю?

Він мовчав. І це було найгірше. Бо іноді мовчання ранить сильніше за будь-які слова.

— Бачиш?

Я гірко усміхнулася.

— Саме про це я й говорю.

— Марто...

— Ні.

Тепер уже ти послухай. Я відчула, як у грудях усе стискається.

— Я не можу весь час здогадуватися. Не можу постійно вгадувати, що ти відчуваєш. Не можу боротися зі стінами, які ти будуєш кожного разу, коли стає страшно.

Його очі потемніли.

— Я стараюся.

— Я знаю.

І це було найболючіше. Бо я знала. Він справді старався. Але іноді старатися недостатньо. Запала тиша. Ще одна. Остання.

— Можливо...

Мій голос зрадницьки тремтів.

— Можливо, це була помилка.

Щойно слова вирвалися назовні, я пошкодувала про них. Одразу. Миттєво. Бо побачила його погляд. Наче я вдарила його. По-справжньому.

— Ти так думаєш?

Тихо запитав він. І раптом я зрозуміла. Він почув зовсім не те. Не "ми маємо проблему". Не "нам треба поговорити". Не "мені боляче". Він почув: "Я шкодую, що ми разом."

— Артеме, я не це...

— Добраніч, Марто.

Він пішов. А я залишилася стояти сама. Посеред порожньої вулиці. З відчуттям, що щойно зробила найбільшу дурницю у своєму житті. Телефон завібрував через хвилину. Повідомлення від Софії. Лише одне речення.

"Що сталося?"

Я дивилася на екран кілька секунд. А потім написала правду.

"Здається, я все зіпсувала."

Але найгірше чекало попереду. Тому що наступного ранку Артем не прийшов в університет. І через годину Софія подзвонила мені. Її голос був стривоженим. По-справжньому стривоженим.

— Марто.

— Що сталося?

Запала коротка пауза. А потім вона сказала:

— Він поїхав.

— Куди?

І відповідь налякала мене більше, ніж будь-що раніше.

— Додому до батька

Я завмерла. За весь час нашого знайомства Артем майже ніколи не говорив про сім'ю. Про маму — іноді. Про дитинство — рідко. Про батька — ніколи. Буквально ніколи.

— Я навіть не знала, що він підтримує з ним зв'язок.

Тихо сказала я. На тому кінці дроту Софія зітхнула.

— Не підтримує.

— Тоді чому поїхав?

— Саме тому я хвилююся.

У грудях неприємно похололо.

— Софіє...

— Вони не бачилися майже два роки.

— Що сталося між ними?

Запала тиша. Надто довга.

— Це не моя історія.

Нарешті відповіла вона.

— Але якщо він поїхав туди після вашої сварки...

Софія не договорила. І від цього стало ще страшніше. Того дня я не могла думати ні про що інше. Не слухала викладачів. Не читала конспекти. Не відповідала на повідомлення. Лише дивилася на телефон. І чекала. Артем не писав. Не дзвонив. Не з'являвся онлайн. Нічого. Увечері я не витримала. Написала сама.

"Будь ласка, просто скажи, що з тобою все добре."

Повідомлення було доставлене. Але залишилося без відповіді. Найдовша ніч у моєму житті почалася саме тоді. Наступного ранку мені подзвонила мама. І вперше за багато років почула в моєму голосі щось не те.