Розділ 7. Все, що ми не сказали раніше

Є моменти, коли людина просто хвилюється. А є моменти, коли страх стає фізичним. Важким. Холодним. Таким, що стискає груди. Саме це я відчувала, коли читала повідомлення Софії.

"Марта, він поїхав у те місце."

Я подзвонила одразу.

— Софіє.

— Я знаю.

Її голос звучав втомлено. Наче вона сама боялася.

— Він не бере слухавку.

— Знаю.

— Давно?

— Майже три години.

Я заплющила очі. Три години. Для когось це небагато. Для людини, яка носить у собі стільки болю, — вічність.

— Де саме?

Запитала я. На тому кінці запала тиша.

— Ти впевнена?

— Ні.

— Це чесна відповідь.

— Але я все одно поїду.

Софія важко видихнула. І назвала адресу. Через сорок хвилин я вже була за містом. Ніч видалася холодною. Небо затягнуло хмарами. Дорога здавалася нескінченною. І весь цей час у голові крутилася одна думка. Будь ласка, нехай із ним усе буде добре. Місце аварії було майже порожнім. Невелика ділянка дороги. Старий пам'ятний знак біля узбіччя. Кілька квітів. І тиша. Дуже багато тиші. Я побачила його одразу. Артем сидів просто на траві. За кілька метрів від дороги. Сам. Спочатку він мене не почув. Я підійшла ближче. Повільно. Обережно. Наче боялася налякати.

— Артеме.

Він здригнувся. Обернувся. І на мить виглядав по-справжньому здивованим.

— Марта?

— Привіт.

— Що ти тут робиш?

— Шукаю одного ідіота.

На його губах з'явилася слабка усмішка.

— Знайшла?

— На жаль.

Я сіла поруч. Між нами залишилася невелика відстань. Нічого не говорила. І він теж. Іноді людям не потрібні слова. Потрібна присутність. Просто хтось поруч. Минуло кілька хвилин. Можливо більше. Потім Артем тихо сказав:

— Сьогодні його день народження.

Я ковтнула клубок у горлі.

— Максима?

Він кивнув.

— Двадцять два.

Запала тиша.

— Софія написала?

— Так.

— Зрадниця.

— Вона хвилювалася.

— Я теж.

Він подивився на мене. Уперше відтоді, як я приїхала. І в його очах було стільки втоми, що мені захотілося обійняти його просто зараз.

— Знаєш, що найгірше?

Запитав він.

— Що?

— Я починаю забувати його голос.

У мене перехопило подих.

— Артеме...

— Іноді пам'ятаю ідеально.

А іноді ні. І тоді здається, ніби втрачаю його вдруге. Я мовчала. Бо не існує правильних слів для таких речей. Немає чарівних фраз. Немає швидких відповідей. Є лише чесність.

— Він би пишався тобою.

Сказала я. Артем тихо засміявся. Без радості.

— Ти його навіть не знала.

— Ні.

— Тоді звідки?

Я подивилася на темну дорогу. Потім на нього.

— Бо люди, яких так сильно люблять, рідко бувають поганими.

Він нічого не відповів. Але я бачила, що почув. Вітер став сильнішим. Я трохи змерзла. І Артем одразу це помітив. Звісно.

— Тримай.

Він простягнув мені свою куртку.

— А ти?

— Переживу.

— Ні.

— Марто.

— Ні.

— Ти вперта.

— Це говорить людина, яка втекла серед ночі за місто.

— Добре. Аргумент прийнято.

Ми обоє усміхнулися. Ледь помітно. І саме тоді сталося щось дивне. Щось дуже просте. І дуже важливе. Артем опустив голову мені на плече. Просто так. Без слів. Без попередження. Наче більше не мав сил тримати все в собі. І я не ворухнулася. Минуло кілька хвилин. Потім він тихо сказав:

— Я втомився.

Це прозвучало майже пошепки.

— Знаю.

— Втомився боятися. Втомився втрачати. Втомився думати, що якщо підпущу когось близько, то все знову закінчиться погано.

Його голос тремтів. Ледь помітно. Але тремтів.

— Артеме.

— Мм?

— Подивися на мене.

Він підняв голову. Повільно. Наче боявся. І тоді я сказала те, що давно хотіла сказати.

— Я нікуди не зникаю.

Запала тиша. Дуже довга. Дуже важлива.

— Не обіцяй того, чого не можеш знати.

Тихо відповів він.

— Добре.

— Добре?

— Тоді я пообіцяю інше.

Його погляд не відривався від мого.

— Що?

Серце калатало так сильно, що я ледве чула власний голос.

— Я не втечу. Від тебе. Що б не сталося.

І в ту мить щось змінилося. Остаточно. Безповоротно. Я побачила це в його очах. Він більше не ховався. Не жартував. Не будував стін. Просто дивився на мене. Так, ніби вперше дозволив собі повірити.

— Марто.

— Так?

Він зробив глибокий вдих. І нарешті сказав:

— Я закохався в тебе ще в потязі.

Усі думки зникли. Повністю.

— Що?

На його губах з'явилася нервова усмішка.

— Дуже безглуздо, знаю.

— Артеме...

— Я намагався не закохуватися. Чесно. Жахливо старався. Але ти виявилася проблемою.

Я засміялася крізь сльози.

— Проблемою?

— Великою. Катастрофічною.

І тоді я зрозуміла. Більше немає сенсу ховатися. Боятися. Чекати. Я нахилилася вперед. Він теж. Відстань між нами майже зникла. І цього разу ніхто не мав нам завадити. Ні Оля. Ні Софія. Ніхто. Але саме в цей момент телефон Артема голосно задзвонив. Ми обидва завмерли. Подивилися на екран. І одночасно застогнали. Тому що там світилися два слова: ОЛЯ ДЗВОНИТЬ.

— Вона відчуває такі моменти на відстані, — прошепотів Артем.

— Це її суперсила.

— Я починаю боятися.

— Я теж.

Ми розсміялися. Голосно. Щиро. Вперше за цю ніч. А поцілунок... Поцілунок довелося відкласти ще ненадовго. Але тепер ми обидва знали. Він обов'язково станеться.  Як виявилося, знати, що людина тебе кохає, — це прекрасно. Але дуже незручно. Особливо наступного ранку. Я прокинулася о сьомій. Подивилася в стелю. Згадала ніч. Згадала зізнання. Згадала момент, коли ми майже поцілувалися. І сховалася під ковдру. Від сорому. Від щастя. Від усього одразу. Оля знайшла мене на кухні. Подивилася. Примружилася. І сказала: