Розділ 6. Він поїхав у те місце

Я ще ніколи не бачила, щоб у людини за секунду змінювалося обличчя. Але зараз саме це сталося з Артемом. Він дивився на екран телефону так, ніби боявся прочитати повідомлення вдруге.

— Що сталося?

Відповіді не було. Лише короткий вдих. І ще коротше:

— Треба їхати.

Дорогою я дізналася небагато. Майже нічого. Лише те, що повідомлення від Софії означало одну конкретну річ. Панічну атаку. Не першу. І не другу. І навіть не десяту.

— Відколи?

Тихо запитала я в таксі. Артем дивився у вікно.

— Після Максима.

Я кивнула. Більше нічого не потрібно було пояснювати. Ми знайшли Софію в парку. На тій самій лавці біля річки. Де колись сиділи вночі. Вона була не сама. Поруч стояла літня жінка. Напевно випадкова перехожа. Саме вона викликала Артема з телефону Софії. Коли ми підійшли ближче, я відчула, як стискається серце. Софія тремтіла. Дихала надто швидко. І дивилася кудись крізь нас. Наче бачила зовсім інше місце. І зовсім інший день.

— Софіє.

Голос Артема змінився. Став спокійним. М'яким. Я ніколи не чула такого тону від нього. Він присів навпочіпки поруч.

— Гей.

Все добре. Вона похитала головою.

— Ні.

— Добре.

Тоді просто дивись на мене. Чуєш? На мене. Не на спогади. На мене. Я стояла поруч і не втручалася. Бо раптом зрозуміла дещо важливе. Вони проходили через це не вперше. У кожному русі Артема була звичка. У кожному слові. Він уже знав, що робити. Знав, що сказати. Знав, як повернути її назад. У теперішній момент. З минулого. Минуло хвилин двадцять. Можливо більше. Поступово дихання Софії вирівнялося. Тремтіння зникло. А погляд став усвідомленим.

— Вибач.

Її голос був ледве чутним.

— За що?

— Набридла вам.

— Навіть не починай.

Відповідь Артема була миттєвою. І дуже жорсткою.

— Чуєш?

—Навіть не думай про таке. Що сталося цього разу?

Обережно запитав він. Кілька секунд вона мовчала. Потім дістала з кишені складений аркуш паперу.

— Це прийшло сьогодні.

Артем узяв його. І одразу напружився. Я бачила це. Навіть у темряві.

— Що там?

Запитала я. Софія подивилася на мене. Невпевнено. Наче не знала, чи має право розповідати. Потім тихо сказала:

— Лист.

— Від кого?

Тиша. А потім:

— Від мами Максима.

Я завмерла. Софія нервово стиснула пальці.

— Вона написала мені вперше за два роки.

— І?

— Запросила на річницю.

Річницю аварії. Усе стало зрозуміло. Одразу. Без додаткових пояснень.

— Ти не мусиш іти.

Сказав Артем. Софія гірко всміхнулася.

— Мушу.

— Ні.

— Артеме.

— Ти нічого не винна.

Вона заплющила очі. І вперше за весь вечір я побачила той самий біль. Глибокий. Старий. Невилікуваний.

— А якщо винна?

Його обличчя стало кам'яним.

— Не кажи цього.

— Але якщо...

— НЕ КАЖИ.

Його голос прозвучав настільки різко, що ми обидві здригнулися. Запала тиша. Важка. Майже нестерпна. Є щось ще.,про що ніхто не говорить. Щось більше за аварію. Більше за втрату. Більше за провину. Коли ми проводжали Софію додому, вона майже не говорила. Лише біля під'їзду раптом зупинилася. І подивилася на мене.

— Дякую.

— За що?

— За нього.

Я розгублено моргнула.

— Що?

На її губах з'явилася втомлена усмішка.

— Ти повернула його назад.

— Софіє...

Почав Артем. Але вона вже хитала головою.

— Ні.

Дай договорити. Вона перевела погляд на мене.

— Після Максима він перестав бути собою. Майже повністю.

Я мовчала.

— А потім з'явилася ти.

І вперше за два роки він почав сміятися так, як раніше. У мене перехопило подих. Я подивилася на Артема. Він виглядав так, ніби хотів провалитися крізь землю.

— Софіє.

— Що?

— Я серйозно образжуся.

— Не образишся.

— Ображуся.

— Ні.

— Так.

Вона тихо засміялася. І в цьому сміху було набагато більше життя, ніж кілька годин тому. Коли двері під'їзду зачинилися за нею, ми залишилися удвох. На вулиці було тихо. Прохолодно. І дивно спокійно.

— Вона перебільшує.

Сказав Артем. Я подивилася на нього.

— Ні.

Він завмер.

— Чому ти так думаєш?

Я усміхнулася. Ледь помітно.

— Бо коли ти смієшся зі мною, це виглядає справжнім.

Він нічого не відповів. Але в його очах промайнуло щось таке, від чого моє серце зробило сальто. Ми вже майже дійшли до мого будинку, коли Артем раптом сказав:

— Пам'ятаєш, я не встиг розповісти, де бачив тебе до потяга?

— Пам'ятаю.

— Хочеш дізнатися?

— Очевидно.

Він усміхнувся. Трохи нервово. Трохи сором'язливо. І це було настільки не схоже на нього, що я одразу насторожилася.

— Добре.

Глибокий вдих.

— Три роки тому. На концерті.

Я завмерла.

— Що?

— Ти випадково облила мене колою.

...Запала тиша.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Це був ти?!

Він почав сміятися. І я раптом згадала. Хлопець у чорній футболці. Який стояв поруч. На якого я випадково перекинула стакан. І якому потім пів години вибачалася.

— Почекай.

Я витріщилася на нього.

— Ти запам'ятав мене через колу?

— Це була дуже холодна кола.

— АРТЕМЕ.

— Що?

— Це найдурніша історія кохання у світі.

Він завмер. Ми обоє завмерли. Бо слово вже прозвучало. Кохання. Нехай випадково. Нехай жартома. Але прозвучало. І раптом стало дуже тихо. Занадто тихо.

— Марто...

Його голос став тихішим. Серйознішим. І серце одразу прискорилося.

— Так?

Він зробив крок ближче. Потім ще один. Я майже не дихала. І саме в цю мить позаду пролунав знайомий голос:

— О.

Ні. Тільки не це. Ми обернулися. На іншому боці вулиці стояла Оля. З телефоном у руках. І абсолютно божевільною усмішкою.