Розділ 5. Ще до потяга №117

Є голоси, які не чуєш роками. А потім впізнаєш за одну секунду. Саме таким був цей голос. Я повільно обернулася. І побачила його. Ілля. Моя перша любов. Мій перший поцілунок. Моє перше розбите серце. Людина, про яку я давно навчилася не думати. Принаймні так мені здавалося.

— Ілля?

Він усміхнувся. Трохи старший. Трохи серйозніший. Але все ще той самий.

— Нічого собі.

— Справді нічого собі.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. А потім він обійняв мене. Швидко. По-дружньому. І я зовсім забула, що поруч стоїть Артем. Згадала через три секунди. Коли помітила його погляд. О. Ой. Я ще ніколи не бачила Артема таким. Він усміхався. Але це була дуже небезпечна усмішка. Саме така, яку люди показують перед тим, як сказати щось саркастичне. Або когось убити.

— Не познайомиш нас?

Голос звучав спокійно. Занадто спокійно.

— Так.

Точно. Я прокашлялася.

— Це Ілля.

Мій старий друг. Старий друг. Технічно правда. Дуже технічно.

— Артем.

Хлопці потиснули руки. І відразу стало зрозуміло: вони не сподобалися одне одному. Абсолютно.

— То ви разом?

Запитання Іллі впало між нами як цеглина. Я мало не вдавилася повітрям. Артем відповів першим.

— Ні.

Чомусь це слово мені не сподобалося. Зовсім. Ілля кивнув.

— Зрозуміло.

Але по його обличчю було видно, що йому нічого не зрозуміло. Після кількох хвилин розмови Ілля попрощався. Сказав, що повернувся в місто після навчання за кордоном. Що тепер буде тут. Що треба якось зустрітися. І пішов. А разом із ним пішов і мій спокій. Бо коли він зник у натовпі, Артем мовчав. Дуже довго. Небезпечно довго.

— Ну?

— Що ну?

— Скажи вже.

— Що саме?

— Те, що хочеш сказати.

Він подивився на мене.

— Твій старий друг?

— Так.

— Дуже старий?

— Артеме.

— Просто уточнюю.

— Перша любов.

Запала тиша. Я навіть пошкодувала, що сказала це. На секунду. Бо Артем лише кивнув.

— Ага.

І це "ага" було набагато гіршим за будь-яку сварку. Увечері Софія написала мені.

"Як квест?"

Я відповіла чесно.

"Катастрофа."

Через хвилину задзвонив телефон.

— Розповідай.

— Звідки ти знаєш, що сталася катастрофа?

— Я тебе знаю.

Справедливо. Я переказала все. Від вокзалу до зустрічі з Іллею. Софія мовчала рівно п'ять секунд. Потім сказала:

— Оооо.

— Що "оооо"?

— Артем ревнує.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Марто.

— Що?

— Він буквально готовий був влаштувати дуель.

— Не перебільшуй.

— Добре.

Пауза.

— Дуель на мечах.

— СОФІЄ.

Вона засміялася. Наступного тижня ситуація стала ще цікавішою. Тому що Ілля почав з'являтися в моєму житті частіше. Випадково. Дивним чином. Підозріло випадково. Він писав. Запрошував на каву. Жартував як раніше. І поступово я згадувала, чому колись закохалася в нього. З ним було легко. Комфортно. Спокійно. І саме тому мене лякала одна думка. Поруч із Артемом ніколи не було спокійно. Ніколи. У п'ятницю ми знову працювали над проєктом. У бібліотеці. Де, здається, відбувалася половина мого життя.

— Ось.

Я простягнула Артему роздруківки. Він взяв їх. Подивився. І раптом запитав:

— Ти підеш із ним?

— З ким?

— З Іллею.

Я завмерла.

— Це допит?

— Ні.

— Дуже схоже на допит.

— Просто цікаво.

Брехня. Очевидна брехня.

— Можливо.

Він кивнув. Ніби очікував саме таку відповідь. І це чомусь засмутило мене.

— А ти?

Він підняв голову.

— Що я?

— Якщо мені можна ставити незручні запитання, то й тобі можна.

— Логічно.

— Чому ти досі сам?

Усмішка зникла. Миттєво.

— Марто.

— Що?

— Це удар нижче пояса.

— Чому?

Він мовчав. Довго. Потім тихо сказав:

— Бо після Максима я втратив багатьох людей.

Я завмерла.

— Артеме...

— Іноді здається, що легше нікого не підпускати близько.

Його голос був майже беземоційним. Але я вже навчилася розуміти його. І знала. Йому боляче. Досі. Навіть через два роки. Того вечора ми поверталися додому разом. Мовчки. Без жартів. Без суперечок. І біля мого будинку Артем раптом зупинився.

— Марто.

— Так?

Він дивився на мене так серйозно, що серце почало битися швидше.

— Якщо ти обереш його...

Я затамувала подих.

— То що?

Кілька секунд він мовчав. Потім ледь усміхнувся. Сумно.

— Тоді я просто сподіваюся, що він зробить тебе щасливою.

І пішов. А я залишилася стояти під ліхтарем. Зі скаженим серцебиттям. Бо вперше зрозуміла одну дуже просту річ. Мені було важливо не те, що думає Ілля. Мені було важливо те, що думає Артем. І це змінювало все.  Тієї ночі я майже не спала. Не через Іллю. І не через проєкт, дедлайн якого наближався з жахливою швидкістю. А через одну фразу.

"Я просто сподіваюся, що він зробить тебе щасливою."

Нормальна людина сказала б щось інше. Почала б боротися. Переконувати. Зізнаватися. Робити хоч щось. Артем побажав мені щастя. І саме тому мені стало так боляче.

— Ти закохалася.

Оля поставила чашку кави переді мною. Я підняла голову.

— Доброго ранку й тобі.

— Ти закохалася.

— А ти сьогодні особливо дратівлива.

— Марто.

— Що?

— Ти вже десять хвилин дивишся в одну точку.

— Думаю.

— Ні.

— А що я роблю?

— Страждаєш романтично.

Я застогнала. Оля сяяла. Як людина, яка щойно виграла суперечку.

— Я просто заплуталася.

— Ні.

— Ні?

— Ти дуже навіть розплуталася.

— Олю.

— Що?

— Я не знаю, що робити.

Подруга нарешті стала серйознішою.