Розділ 4. Минуле наздоганяє

Є фотографії, які просто зберігають спогади. А є фотографії, які зберігають таємниці. Я ще не знала, що саме побачу того вечора. Але відчуття було дивним від самого початку. Після занять наша проєктна група зібралася в бібліотеці. Чергове обговорення. Чергові суперечки. Чергові спроби переконати Артема, що дедлайн — це не рекомендація.

— Ми маємо закінчити презентацію до п'ятниці.

— Маємо.

— І?

— І закінчимо.

— Артеме, сьогодні середа.

— Я знаю дні тижня.

— Інколи я сумніваюся.

Він усміхнувся. Я демонстративно відвернулася. Після розмови з Софією мені було складно дивитися йому в очі. Бо тепер у голові постійно крутилася одна думка. "Ти подобаєшся Артему." Можливо, вона помилялася. Можливо, ні. І саме це дратувало найбільше. Близько сьомої вечора бібліотека майже спорожніла. Денис пішов додому. Іра теж. Залишилися лише ми з Артемом. І купа розкиданих конспектів.

— Я зараз повернуся, — сказав він.

— Куди?

— За кавою.

— Третя за день.

— Четверта.

— Це вже проблема.

— Це стиль життя.

І він зник між стелажами. Я продовжила працювати. Принаймні намагалася. Бо через кілька хвилин помітила на столі його телефон. Залишив. Випадково. Екран засвітився. Прийшло повідомлення. Я не збиралася читати. Справді. Але погляд сам ковзнув по екрану. Відправник: Софія. Текст: "Ти сказав їй?" У грудях неприємно стиснулося. Сказав що? Я швидко відвернулася. Це не моя справа. Абсолютно не моя. За хвилину телефон засвітився знову. На екрані з'явилося фото. Сповіщення з галереї. Автоматичне нагадування про спогади. І саме тоді я її побачила. Стару фотографію. Троє людей. Артем. Софія. І ще якийсь хлопець. Приблизно їхнього віку. Вони сиділи на даху будинку. Сміялися. Обіймалися. Виглядали щасливими. По-справжньому щасливими. Я не знала цього хлопця. Але одразу помітила одну річ. Артем дивився на нього так, як люди дивляться на найближчих друзів. На тих, кого вважають родиною.

— Підглядаєш?

Я здригнулася. Артем стояв поруч із двома стаканчиками кави.

— Я не...

— Розслабся.

Його голос був спокійним. Незвично спокійним. Він подивився на екран. І завмер. Лише на секунду. Але я помітила. Його усмішка зникла. Повністю.

— Хто це?

Запитання вирвалося саме. Я не планувала його ставити. Але було вже пізно. Артем дивився на фотографію. Довго. Надто довго. Потім тихо відповів:

— Максим.

— Ваш друг?

Він кивнув. І раптом я зрозуміла. Уперше за весь час знайомства. У його очах з'явився біль. Справжній. Неприхований.

— Де він зараз?

Мовчання. Довге. Важке. Нарешті Артем заблокував телефон. І поклав його в кишеню.

— Ніде.

У мене похололо всередині. Ми сиділи мовчки. Кілька хвилин. Можливо більше. За вікном уже темніло. У бібліотеці майже нікого не залишилося.

— Ми дружили з дитинства, — раптом сказав він.

Я нічого не відповіла. Просто слухала.

— Я, Софія і Максим.

Завжди разом.

— Що сталося?

Його пальці сильніше стиснули стаканчик із кавою.

— Аварія.

Одне слово. І цього вистачило. Я відчула, як серце стискається.

— Коли?

— Два роки тому.

Тепер усе ставало зрозумілішим. Погляд Софії. Її сумна усмішка. Те, як вона дивилася на Артема. Наче боялася втратити ще когось.

— Вибач.

Це було єдине, що я могла сказати. Артем злегка похитав головою.

— Не треба.

— Треба.

Він подивився на мене. І вперше за весь час не було ні жартів, ні гри. Лише втома.

— Після цього все змінилося.

Я мовчала.

— Софія стала дуже обережною.

— А ти?

На його губах з'явилася дивна усмішка. Сумна. Майже непомітна.

— А я навчився не прив'язуватися до людей.

Ці слова вдарили сильніше, ніж він міг уявити. Бо раптом багато що стало на свої місця. Чому він не шукав мене активно після потяга. Чому боявся. Чому вдавав байдужість. Чому постійно жартував, коли розмова ставала серйозною. Він захищався.

— Це не працює.

Він підняв голову.

— Що?

— Твій спосіб.

— Який саме?

— Робити вигляд, що тобі байдуже.

На секунду він завмер.

— І давно ти це зрозуміла?

— Приблизно тоді, коли ти написав мені "Гарний світанок".

Він тихо засміявся. Уперше за вечір. І я відчула дивне полегшення. Наче повернулася частинка його самого. Коли ми виходили з бібліотеки, уже стемніло. Над містом горіли ліхтарі. Повітря стало прохолодним. Ми йшли поруч. Повільно. Майже мовчки. І раптом Артем сказав:

— Дякую.

— За що?

— За те, що не дивишся на мене зі співчуттям.

Я усміхнулася.

— Я помітила, що ти багато чого приховуєш.

— Це небезпечне спостереження.

— Я люблю небезпечні спостереження.

Він подивився на мене. Довго. Наче хотів щось сказати. І саме в цю мить задзвонив його телефон. На екрані висвітилося ім'я. "Мама". Артем одразу посерйознішав. Прийняв виклик. Послухав кілька секунд. І раптом зблід. Настільки сильно, що в мене завмерло серце.

— Що сталося? — тихо запитала я.

Він повільно опустив телефон. І відповів голосом, якого я ще ніколи від нього не чула:

— Софія зникла. 

Спочатку я навіть не зрозуміла сенсу цих слів. Вони прозвучали надто спокійно. Надто буденно. Наче Артем сказав щось зовсім звичайне. Але його обличчя говорило інше. Він був блідий. Напружений. І вперше за весь час нашого знайомства виглядав по-справжньому наляканим.

— Що означає "зникла"?

— Не знаю.

Його голос став хрипким.

— Мама сказала, що вона не повернулася додому.

— Може, телефон розрядився?

— Софія завжди попереджає.

Усього одна фраза. І я зрозуміла, що справа серйозна. Через двадцять хвилин ми вже були біля будинку Софії. Старий п'ятиповерховий будинок неподалік центру міста. Біля під'їзду стояла жінка. Нервово стискала телефон у руках. Коли Артем підійшов ближче, вона одразу кинулася до нього.