Розділ 3. Ми давно знайомі

Існує кілька речей, які неможливо зупинити. Дощ. Потяг, що вже рушив. І студентські чутки. Особливо студентські чутки. Наступного ранку я зрозуміла це на власному досвіді. Щойно переступила поріг університету, як до мене підлетіла дівчина з паралельної групи.

— Привіт!

— Привіт...

— А ви давно разом?

Я завмерла.

— Хто?

— Ти й Артем.

Я ледь не вдавилася кавою.

— ЩО?

— Ой, то це секрет?

— НІ, БО ЦЬОГО НЕ ІСНУЄ!

Дівчина виглядала щиро розчарованою.

— А шкода.

І пішла. Просто взяла й пішла. Залишивши мене посеред коридору з відчуттям, що я пропустила половину сюжету власного життя.

— Я ж казала.

Оля сиділа навпроти мене в їдальні й виглядала занадто задоволеною.

— Ти нічого не казала.

— Казала.

— Коли?

— У мене в голові.

— Це не рахується.

— Для мене рахується.

Я застогнала й поклала голову на стіл.

— Від кого вони це взяли?

— Учора вас бачили разом.

— І що?

— Ви розмовляли.

— Ми навчаємося в одній групі!

— Для студентів цього достатньо.

— Це ж абсурд.

— Ласкаво просимо до університету.

Я ненавиділа той факт, що вона мала рацію. На другій парі стало ще гірше. Коли я зайшла в аудиторію, біля Артема було вільне місце. Одне. Єдине. І всі чомусь дивилися на мене. Підозріло. Очікувально. Наче це не аудиторія, а романтична комедія.

— Не смій.

— Що?

— Не смій усміхатися.

Оля вже усміхалася. Дуже широко.

— Я нічого не роблю.

— Ти буквально підштовхуєш мене до нього.

— Випадково.

— Ти штовхнула мене двома руками.

— Випадково двома руками.

Я видала звук, схожий на стогін, і пішла до вільного місця. Артем підняв голову. І, звісно ж, усміхнувся.

— Привіт.

— Ні.

— Що «ні»?

— Не починай.

— Я лише привітався.

— Саме так усе й починається.

Він засміявся. І це чомусь лише більше дратувало. Пара тривала хвилин двадцять, коли мені прийшло повідомлення. Від невідомого номера. "Кажуть, ми зустрічаємося." Я різко повернула голову. Артем дивився в конспект. Наче нічого не сталося. Я надрукувала відповідь. "Кажуть, ти дуже хочеш проблем." Через секунду: "Не виключено." Я стиснула телефон. Новий сигнал. "Тобі не подобається ця ідея?" Серце повелося дуже нерозумно. Дуже. Я швидко надрукувала: "Мені не подобається, що весь факультет збожеволів." Відповідь прийшла миттєво. "Ухилилася від питання." Я повільно підняла голову. Він уже дивився на мене. І ледь помітно усміхався. Нестерпна людина. Абсолютно нестерпна. Після занять наша команда залишилася працювати над проєктом. У бібліотеці. Де, за всіма законами всесвіту, повинно бути тихо. Але не тоді, коли поруч сидить Артем.

— Це жахлива ідея.

— Це геніальна ідея.

— Вона не працюватиме.

— Працюватиме.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Артем.

— Марта.

— Я тебе вдарю.

— У бібліотеці?

— Особливо в бібліотеці.

Наші одногрупники вже навіть не втручалися. Вони просто спостерігали. Як за тенісним матчем.

— Ви точно не зустрічаєтеся? — раптом запитав Денис.

Запала тиша. Я повільно повернула голову.

— Ні.

— Сто відсотків?

— Сто.

— Дивно.

— Що дивно?

— Люди зазвичай так сваряться лише у двох випадках.

— У яких?

— Або ненавидять одне одного.

Він подивився на нас.

— Або дуже подобаються одне одному.

Я мало не впустила ручку.

Додому ми з Артемом поверталися одночасно. Випадково. Принаймні я дуже хотіла вірити, що випадково. Надворі вже сутеніло. Повітря пахло осінню. Тією самою ранньою осінню, коли вечори стають прохолодними, але літо ще не хоче здаватися. Ми йшли мовчки. Що було дивно. Зазвичай поруч із ним тиша довго не трималася.

— Марто.

— Мм?

— Можна запитання?

— Залежить від запитання.

— Ти справді думала про мене після потяга?

Я зупинилася. Він теж. Вулиця була майже порожньою. Лише ліхтарі кидали жовте світло на асфальт.

— Це нечесно.

— Чому?

— Бо я вже відповіла.

— Коли?

— Я впізнала тебе одразу.

Його погляд став м'якшим. Зовсім трохи. Але я помітила.

— Це не зовсім відповідь.

— А це не зовсім чесне питання.

Він усміхнувся.

— Добре.

— Добре.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. І вперше за весь цей час мені здалося, що він хоче сказати щось важливе. Щось справжнє. Без жартів. Без гри. Без усіх цих дивних перевірок. Він уже відкрив рот. Але в цей момент позаду пролунав жіночий голос:

— Артеме!

Ми одночасно обернулися. До нас швидко наближалася висока дівчина з темним волоссям. Красива. Дуже красива. І судячи з того, як вона усміхнулася, побачивши його, вони були знайомі не перший день. Далеко не перший. Артем раптом напружився. Ледь помітно. Але я це побачила. Дівчина підійшла ближче. Подивилася на мене.Потім на нього. І сказала слова, від яких у мене всередині все похололо.

— То ось вона.

Я багато чого очікувала почути. Але точно не це.  Іноді достатньо трьох слів, щоб зіпсувати людині вечір. — То ось вона. Саме три. Не чотири. Не п'ять. Три. І кожне влучило точно в ціль. Я перевела погляд на Артема. Потім на незнайому дівчину. Потім знову на Артема. Він виглядав так, ніби дуже хотів опинитися будь-де, тільки не тут. Це не додавало мені спокою.

— Перепрошую? — обережно запитала я.

Дівчина усміхнулася. Гарно. Занадто гарно.

— Нічого такого.

Брехня. Навіть я це зрозуміла.

— Софія, — сказав Артем трохи різкіше, ніж зазвичай.

— Що?

— Не починай.