Розділ 2. Оля все бачить

Якщо хтось скаже вам, що час лікує, не вірте. Час просто вчить вдавати, що все гаразд. Перший тиждень після потяга №117 я згадувала Артема щогодини. Другий — кілька разів на день. До кінця літа переконала себе, що це була просто гарна випадкова історія. Одна з тих, які трапляються лише раз. І залишаються лише спогадом. Принаймні я дуже старалася в це повірити.Першого вересня університет зустрів мене традиційним хаосом. Студенти бігали коридорами. Хтось шукав аудиторію. Хтось — каву. Хтось уже шукав привід прогуляти пари. Звичайний початок навчального року.

— Марто!

Я ледь встигла повернутися, як на мене налетіла Оля. Моя найкраща подруга.

— Ти сумувала?

— Ні.

— Брехуха.

— Трохи.

— От бачиш.

Ми засміялися й попрямували до корпусу.

— Ну що, були літні пригоди?

Я одразу зрозуміла, до чого вона веде.

— Ні.

— Точно?

— Абсолютно.

— Жодного загадкового красеня?

Я ледь не перечепилася через сходинку.

— Чому саме загадкового?

Оля примружилася.

— Ого.

— Що «ого»?

— Значить, був.

— Не був.

— Марто.

— Добре, був.

— Я знала!

Я закотила очі. І вперше за кілька тижнів розповіла комусь про ту ніч у потязі. Про чай. Про розмови. Про світанок. Про усмішку. Оля слухала дуже уважно. А потім видала:

— І ти навіть номер не взяла?

— Ні.

— Це найтрагічніше, що я чула цього року.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Перші заняття тягнулися нескінченно. Викладачі розповідали про програму. Про вимоги. Про складні модулі. Про те, як важливо відвідувати лекції. Студенти робили вигляд, що слухають. Усе як завжди. На третю пару нас перевели в іншу аудиторію.

— Триста дванадцята, — прочитала Оля на табличці. — Ходімо.

Усередині вже сиділа половина групи. Я машинально шукала вільне місце. І раптом завмерла. Світ буквально зник. Шум голосів. Скрип стільців. Навіть Оля поруч. Усе перестало існувати. Тому що біля вікна сидів він. Артем. Той самий. Темне волосся. Ті самі очі. Та сама усмішка. У мене перехопило подих. Ні. Ні-ні-ні. Це неможливо. Так не буває.

— Марто?

Я не чула.

— Марто!

— Що?

— Ти чого застигла?

Я мовчки показала вперед. Оля подивилася. Потім на мене. Знову на нього. І широко відкрила очі.

— Це він?

— Це він.

— ТОЙ САМИЙ?

— Так.

— ІЗ ПОТЯГА?

— Так.

— ЯКИЙ БЕЗ НОМЕРА?

— Олю!

— Вибач.

Вона не вибачала. Вона ледь стримувала крик. У цей момент Артем підняв голову. Наші погляди зустрілися. Секунда. Друга. Третя. Я була впевнена, що зараз він усміхнеться. Скаже: «Марто? Нічого собі!» Або: «Оце так збіг». Або хоча б кивне. Щось. Будь-що. Але він просто подивився на мене. Спокійно. Ввічливо. Наче бачив уперше. І відвернувся. Моє серце провалилося кудись униз.

— Що це було? — прошепотіла Оля.

— Не знаю.

Але вже тоді я відчула, що щось не так. Після пари викладач попросив нас об'єднатися в команди для семестрового проєкту. І, звісно ж, всесвіт вирішив остаточно познущатися з мене.

— У цій групі залишилося одне місце.

Я подивилася. Група Артема. Звичайно. Саме вона.

— Марто, іди туди, — сказав викладач.

Я повільно підійшла. За столом уже сиділи троє людей. І Артем. Він підняв голову.

— Привіт.

Просто привіт. Наче ми не провели разом усю ніч. Наче не сміялися до світанку. Наче не дивилися на одне й те саме небо з вікна потяга.

— Привіт, — відповіла я.

— Я Артем.

Усередині мене щось вибухнуло. Я Артем. Серйозно? СЕРЙОЗНО?

— Марта.

— Приємно познайомитися.

Його голос був абсолютно спокійним. Я дивилася на нього кілька секунд. Шукаючи бодай натяк. Посмішку. Жарт. Знак. Що це якась гра. Але нічого не було. Лише незворушний вираз обличчя.

— Взаємно, — нарешті сказала я.

І сіла поруч. Дуже поруч. Настільки, що відчувала легкий запах його парфумів. Тих самих. Що були в потязі. Тому я точно знала. Він мене пам'ятає. Пам'ятає кожну хвилину тієї ночі. Питання було лише одне. Чому вдає, що ні? Наприкінці заняття всі почали збирати речі. Я теж. Артем мовчки складав ноутбук у рюкзак. І раптом тихо сказав:

— До речі.

Я завмерла.

— Що?

Він навіть не подивився на мене.

— Потяг номер сто сімнадцять.

У мене зупинилося серце.

— Що?

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Гарний був світанок.

А потім він встав. І пішов із аудиторії. Залишивши мене сидіти з  відкритим ротом. І повним безладом у голові. Бо тепер я знала напевно. Він все пам'ятає. 

— ЩО ЦЕ БУЛО?!

Оля наздогнала мене в коридорі швидше, ніж я встигла отямитися.

— Не кричи.

— Я не кричу.

Вона кричала. Трохи.

— Марто, він буквально сказав про потяг!

— Я знаю.

— Отже, він пам'ятає!

— Я знаю.

— Тоді навіщо цей театр?

Ось це питання цікавило мене найбільше. Навіщо? Якщо він пам'ятає, навіщо вдавати незнайомця? Якщо не хотів спілкуватися, навіщо взагалі згадувати потяг? І чому, чорт забирай, після цих слів він виглядав таким задоволеним? Наче спеціально залишив мені загадку. Увечері я відкрила чат нашої нової проєктної групи. Повідомлень уже було кілька десятків. Половина стосувалася навчання. Інша половина — мемів. Типова студентська команда. Я швидко прогорнула листування. І побачила його ім'я. Артем Коваленко. Тепер я хоча б знала прізвище. Маленька перемога. Дуже маленька. Я натиснула на профіль. Фото. Кілька спільних груп. І все. Закритий акаунт. Звісно. Бо всесвіт мене ненавидить.

— Давай, приймай заявку, — пробурмотіла я, натискаючи «Підписатися».

За хвилину повідомлення змінилося. Заявку прийнято. Я кліпнула. Так швидко? І майже одразу прийшло нове сповіщення. Від Артема. Моє серце ледь не вистрибнуло з грудей. Я відкрила чат. Там було лише два слова. "Гарний світанок." Я витріщилася на екран. Потім надрукувала: "Ти знущаєшся?" Повідомлення прочитане. Три крапки. Він друкує. Я чекала. І чекала. І чекала. Крапки зникли. Жодної відповіді.