Розділ 1. Потяг №117

Я не вірила в долю. Точніше, колись вірила. У школі. Коли читала дурнуваті романи під ковдрою з ліхтариком і була переконана, що одного дня випадково вріжуся в когось на вулиці, розсиплю книжки, а він допоможе їх зібрати, і все — велике кохання готове. Життя виявилося менш романтичним. Книжки я давно читала в телефоні, а люди зазвичай дивилися собі під ноги або в екрани. Тому, коли того липневого вечора я сіла у вагон потяга №117, останнє, про що думала, — це романтика. Я просто хотіла дістатися додому після виснажливої поїздки на студентську конференцію. Вагон був майже повний. Діти плакали. Хтось голосно дивився серіал без навушників. Провідниця вже втретє проходила коридором із виразом обличчя людини, яка шкодує про всі життєві рішення. Я знайшла своє місце біля вікна й полегшено видихнула. Принаймні їхати недовго.

— Перепрошую.

Чоловічий голос пролунав просто над головою. Я підняла очі. Переді мною стояв хлопець із рюкзаком на одному плечі. Темне волосся було трохи скуйовджене, ніби він щойно зняв капюшон після дощу.

— Здається, ми сусіди на найближчі кілька годин.

Я мовчки відсунула ноги, щоб він міг пройти.

— Дякую.

Він усміхнувся. І чомусь саме ця усмішка стала початком проблем. Перші пів години ми не сказали одне одному майже нічого. Я дивилася у вікно. Він слухав музику. Здавалося, на цьому все й закінчиться. Але потім мій телефон остаточно розрядився.

— Серйозно? — пробурмотіла я.

— Мінус один сучасний громадянин.

Я повернула голову. Хлопець зняв навушник.

— Що?

— Без телефону люди починають помічати навколишній світ.

— Жахлива перспектива.

— Згоден.

На секунду запала тиша. Потім він простягнув руку.

— Артем.

Я вагалася.

— Марта.

— Приємно познайомитися, Марто.

— Ми буквально сидимо поруч.

— Це не заважає бути ввічливими.

Я закотила очі. Він розсміявся. І чомусь я теж. Розмова почалася з дурниці. З музики. Потім ми сперечалися про фільми. Потім про те, чи існує дружба між людьми, які підтримують різні футбольні клуби. Потім ще про щось. І ще. І ще. Години почали зникати непомітно. За вікном стемніло. Пасажири навколо один за одним вкладалися спати. А ми продовжували говорити. Наче знали одне одного роками.

— Тобто ти серйозно вважаєш, що ананас на піці — це нормально?

— Абсолютно.

— Марто, мені шкода тебе.

— А мені тебе.

— Добре. Ми не сумісні.

— Це був найшвидший розрив у моєму житті.

Він засміявся так голосно, що жінка з верхньої полиці невдоволено пирхнула. Ми одразу замовкли. А потім почали сміятися ще сильніше. О третій ночі провідниця принесла чай. Той самий. У тонких пластикових стаканчиках. З дивним присмаком залізниці. Найкращий чай у світі. Ми стояли в коридорі біля вікна. Потяг розрізав темряву. Десь далеко миготіли поодинокі вогні.

— Дивно, правда? — раптом сказав Артем.

— Що саме?

— Ми, швидше за все, більше ніколи не побачимося.

Я ковтнула чай. Чомусь стало холодно.

— Таке часто буває.

— І все одно шкода.

Я не відповіла. Тому що вперше за всю ніч подумала про те саме. Світанок зустрів нас рожевим небом. Майже весь вагон ще спав. Ми мовчки дивилися у вікно. І це мовчання не було незручним. Навпаки. Здавалося, ніби слова більше не потрібні. Потяг поступово сповільнювався. Моя станція наближалася.

— Ну ось і все.

Артем сказав це першим. І раптом стало сумно. По-дурному сумно. Наче закінчувалося щось важливе. Хоча нічого навіть не починалося.

— Схоже на те.

Він усміхнувся. Трохи інакше, ніж раніше. Трохи сумніше.

— Було круто, Марто.

— Було.

Я взяла рюкзак. Серце билося занадто швидко. Скажи щось. Попроси номер. Запропонуй знайтися. Будь сміливішою. Але я мовчала. І він теж. Двері відчинилися. Я ступила на платформу.

Обернулася. Артем стояв у дверях вагона. Дивився на мене. І усміхався. Потім потяг рушив. Повільно. Все швидше. І за хвилину його вже не було. Я ще не знала, що через два місяці знову побачу цю усмішку. У найменш ймовірному місці. В аудиторії номер 312. І що тоді все стане набагато складніше.