9. Знайомство з батьками.

  ЕЛЬЗА

   Шини нашого автомобіля безшумно шарудять по ідеально рівному гравію під'їзної доріжки. Маєток Волошиних виростає з вечірньої темряви, як середньовічна фортеця — масивний, темний, із гострими кутами й високими вікнами. Тут немає тієї світлої показушності, яку так любить мій батько. Цей дім дихає важкими грошима й прихованою жорстокістю.

Ми сидимо на задньому сидінні. Я і Катріна.

Вона дивиться у вікно, схрестивши руки на грудях. На ній чорна сукня, абсолютно глуха, без жодного натяку на декольте, яке вона так ретельно готувала для весілля. Вона виглядає так, ніби приїхала на похорон. Батько змусив її поїхати з нами. «Ми зберігаємо обличчя, — сказав він їй уранці тоном, який не терпить заперечень. — Ти поїдеш, ти посміхатимешся, і ми покажемо їм, що сім'я Білозірів не ламається через такі дрібниці, як зміна нареченої».

Я сиджу нерухомо. Мої руки лежать на колінах, стискаючи край сірої вовняної сукні. Мене нудить, але не від вагітності. Мене нудить від страху перед тим, що чекає за цими важкими дубовими дверима.

Машина зупиняється. Водій відкриває двері. Батько виходить першим, поправляє краватку і кидає на нас короткий, льодяний погляд.

— Жодних істерик. Жодних зайвих слів, — карбує він.

Ми піднімаємося на ґанок. Двері відчиняються ще до того, як батько встигає піднести руку до дзвінка.

На порозі нас зустрічає родина Волошиних.

Георгій Волошин стоїть по центру, спираючись на свою тростину зі срібним набалдашником. Його постать випромінює таку важку, розчавлюючу владу, що мені хочеться відступити на крок. Поруч із ним його дружина, Валентина. Бездоганно вкладене темне волосся, нитка перлів на шиї, рівна постава.

І трохи позаду стоїть Тимур.

Мій погляд миттєво чіпляється за нього, і серце робить болісний перекид, боляче вдаряючись об ребра. Він одягнений у чорну сорочку, застебнуту під саму шию, але навіть під щільною тканиною я бачу, що щось не так. Його ліве плече виглядає масивнішим, ніби під сорочкою прихована товста пов'язка. Він тримає руку неприродно прямо, притискаючи лікоть до тулуба. Його обличчя бліде, а під очима залягли глибокі тіні.

Він переводить погляд на мене.

Мене ніби обдає рідким азотом. У його сірих очах немає злості чи роздратування. Там вирує чиста, концентрована, випалююча ненависть. Він дивиться на мене так, ніби я не людина, а смертельна хвороба, яка знищила його зсередини.

Я змушую себе дихати, хоча легені зводить спазмом. Я не відводжу погляду, приймаючи його ненависть, бо знаю: я стала причиною того, що його світ звалився.

— Альберте, — Георгій простягає руку моєму батькові. Їхнє рукостискання схоже на зчеплення двох бульдозерів. — Проходьте.

Валентина ковзає поглядом по Катріні, ледь помітно стискаючи губи, а потім її очі зупиняються на мені. У цьому погляді немає жодних емоцій. Вона дивиться на мене як на цифру у звіті. Як на бракований товар, який їм довелося взяти в навантаження до вигідного контракту.

Ми проходимо до великої вітальні.

— Де мої молодші? — невдоволено кидає Георгій покоївці.

— Уже спускаються, Георгію Степановичу.

На сходах лунають кроки, і до вітальні заходять двоє. Брат і сестра, яким на вигляд не більше двадцяти.

Дівчина — точна копія Валентини, тільки з гострішими рисами обличчя і зухвалим блиском в очах. Вона зупиняється, склавши руки на грудях, і відверто, безсоромно розглядає мене з ніг до голови.

— Ого, — тягне вона, і на її губах з'являється крива, знущальна усмішка. — То це і є наша нова родичка? Привид опери. Тимуре, ти вмієш дивувати. Я думала, у тебе інші смаки.

— Діано, закрий рот, — глухо, крізь стиснуті зуби кидає Тимур. Він навіть не повертає до неї голови, але в його голосі стільки металу, що дівчина закочує очі, хоча й замовкає.

Брат  підходить ближче. У нього теж сірі очі, як у Тимура, але в них немає цього холодного цинізму. Він виглядає м'якшим, людянішим. Він простягає мені руку, і його усмішка здається цілком щирою.

— Я Ілля, — каже він тепло. Його пальці обережно стискають мою крижану долоню. — Не зважай на неї. Вона не вміє фільтрувати думки. Приємно познайомитися, Ельзо.

— Навзаєм, — тихо відповідаю я. Це перші слова, які я вимовляю в цьому домі, і перша людина, яка не подивилася на мене як на помилку генетики.

— До столу, — командує Георгій.

Вечеря перетворюється на вишукане, безшумне катування.

Стіл накритий важким сріблом і кришталем. Подають гаряче, але я навіть не можу дивитися на м'ясо в гранатовому соусі. Запах спецій і вина миттєво провокує нудоту, з якою я борюся всіма силами. Я сиджу рівно, опустивши очі в свою тарілку, і п'ю тільки воду.

Катріна сидить навпроти Тимура і весь вечір свердлить його поглядом, у якому змішалися біль і бажання вдарити. Альберт і Георгій обговорюють дати підписання паперів. Вони жодного разу не вимовляють слово «весілля». Вони кажуть «процедура» та «оформлення». Моє ім'я взагалі не звучить.

Я крадькома дивлюся на Тимура.

Він сидить ліворуч від мене. Він не їсть. Його права рука постійно стискає склянку з віскі. Ліва рука лежить на столі абсолютно нерухомо. Кожного разу, коли він повертає корпус або нахиляється, його губи перетворюються на тонку білу лінію, а на скроні б'ється вена. Він терпить страшний біль. Я бачу це по тому, як мілко тремтять його пальці, коли він намагається здаватися розслабленим.