8. Ти мене не зламаєш...

ТИМУР

      Кабінет мого батька завжди нагадував мені склеп. Величезний, оздоблений темним мореним дубом і заставлений важкими шкіряними меблями, він висмоктує повітря одразу, щойно переступаєш поріг. Тут пахне дорогим сигаретним димом, коньяком і старим папером. Але найбільше тут пахне владою. Холодною, безкомпромісною владою Георгія Волошина.

Я зачиняю за собою масивні двері й роблю кілька кроків углиб кімнати.

Батько стоїть біля панорамного вікна, спиною до мене. Він спирається обома руками на свою незмінну дубову тростину з важким срібним набалдашником — спадок від старої автомобільної аварії, яка назавжди залишила йому легку кульгавість і жорсткий характер.

— Ти приїхав, — його голос звучить глухо, без жодних вітань. Він навіть не обертається.

— Ти викликав. Я тут, — відповідаю я, зупиняючись посеред килима. Мій голос звучить хрипко після безсонної ночі, ранкового пекла в домі Білозірів і кількох годин безцільної їзди по трасі.

Георгій повільно повертається. Його обличчя — це сталева маска. Жодного м'яза не сіпається. У його сірих очах, точнісінько таких, як у мене, немає ні розчарування, ні батьківського болю. Тільки сухий, прагматичний розрахунок і льодяна лють.

Він робить крок назустріч. Його тростина глухо стукає по паркету. Стук. Стук. Стук. Він підходить впритул, зупиняючись за пів метра від мене.

    Я дивлюся йому прямо в очі, не опускаючи погляду. Я Волошин. Я не схиляю голову ні перед ким, навіть перед ним.

І в цей момент його правиця різко злітає.

Удар прилітає миттєво, без жодного попередження. Важкий, поставлений чоловічий кулак врізається мені просто в щелепу.

Голова відлітає вбік від сили удару. У вухах миттєво вибухає дзвін, а в роті розливається теплий, солоний смак крові. Я відсахуюся, мимоволі роблячи крок назад, щоб утримати рівновагу. Щелепу прошиває гострий, пульсуючий біль.

Я повільно повертаю голову назад. Проводжу великим пальцем по кутику губ. На шкірі залишається червоний слід.

— Це за те, що ти ідіот, який не вміє тримати ширінку закритою, — карбує батько, стискаючи почервонілий кулак. Його дихання навіть не збилося. — Мені пів години тому дзвонив Альберт.

Я дивлюся на кров на своєму пальці, а потім переводжу погляд на батька.

І раптом, замість того щоб виправдовуватися, замість того щоб відчути провину, я відчуваю, як усередині мене піднімається дика, істерична хвиля. Вона розриває мої легені, лоскоче горло, і я просто не можу її стримати.

Я починаю сміятися.

Це тихий, хрипкий сміх, який виривається разом із краплями крові на моїх зубах. Я сміюся, бо це все виглядає як якийсь хворий, абсурдний фарс. Мій ідеальний світ розвалився, я опинився в капкані, а мій батько б'є мене в обличчя, наче я підліток, який розбив сусідське вікно.

— Ти смієшся? — Георгій звужує очі. Його рука міцніше перехоплює тростину. — Твоє життя щойно пішло під укіс, наша угода з Білозіром висить на волосині, ти зганьбив нас на все місто, а ти стоїш тут і шкіришся?!

— А що мені робити? Плакати на твоєму плечі? — я випльовую кров на дорогий перський килим прямо йому під ноги. — Давай, скажи мені, як сильно ти засмучений моїм моральним падінням. Розкажи, як сильно ти переживаєш за моє майбутнє.

Я роблю крок до нього, мій сміх перетворюється на злісний, вишкірений оскал.

— Тобі ж плювати на мене! Плювати на те, з ким я сплю, кого я трахаю і з ким одружуюся! Тебе не хвилює, що я переспав із сестрою своєї нареченої. Тебе хвилює тільки те, що Білозір тепер тримає нас за яйця!

— Закрий рот, — сичить батько, його обличчя починає наливатися червоним.

— Ні, я не закрию! — мій голос лунає на весь кабінет, відбиваючись від дубових панелей. Мене прориває. Вся та лють, яка кипіла в мені з самого ранку, виливається на нього. — Ти б'єш мене не за те, що я вчинив підло. Ти б'єш мене за те, що я поставив під удар твої відсотки акцій! Якби Ельза тихенько зробила аборт, а Альберт нічого не дізнався, ти б навіть оком не кліпнув! Тобі потрібні його активи. Катріна була лише красивим бонусом, інструментом для злиття капіталів. А тепер інструмент зламався, і ти в паніці, бо старий Білозір виставив тобі ультиматум!

Георгій робить різкий крок до мене.

— Ти — мій спадкоємець! — гримить він. — Ти мав бути обличчям цієї імперії! Я роками вибудовував репутацію нашої сім'ї! А ти одним п'яним перепихом у готелі перекреслив усе! Ти знаєш, що Білозір мені сказав? Він сказав, що якщо ти не одружишся з тією... з тією хворою дівкою, він запустить процедуру розірвання всіх договорів! Він знищить наші акції! Він зітре нас у порошок!

— То й нехай стирає! — гарчу я у відповідь, відчуваючи, як пульсує вена на шиї. — Я не буду одружуватися з цією потворою! Я не буду жити з генетичним сміттям тільки заради того, щоб врятувати твої гроші! Я сам витягну свою компанію, без його подачок!

Слова ще не встигають розчинитися в повітрі, як батько замахується.

Цього разу це не кулак.

У його руці зі свистом розсікає повітря важка дубова тростина. Я не встигаю ухилитися. Срібний набалдашник із моторошним хрускотом врізається мені в ліве плече, прямо по ключиці.