7. Сварка двох сестер.

ЕЛЬЗА

    Солоний присмак сліз змішується з металевою гіркотою крові від прикушеної губи. Я сиджу на підлозі у своїй кімнаті, втиснувшись спиною в холодну стінку шафи. Тієї самої шафи, з-під якої вчора Галина витягла коробку зі старим зимовим взуттям. Коробку, яка за один ранок рознесла цей дім на друзки.

Мої коліна підтягнуті до грудей, я обхопила їх руками й розгойдуюся з боку в бік, намагаючись заспокоїти тремтіння, що б’є мене зсередини.

Сльози котяться по щоках без упину, обпікаючи тонку шкіру. Я не плакала, коли батько кричав на мене вночі. Я не плакала внизу, у вітальні, коли Катріна билася в істериці, а світ Тимура руйнувався на моїх очах. Я тримала свою маску мертвого спокою до останнього, доки двері моєї кімнати не зачинилися за мною.

А тепер мене ламає.

Перед очима раз у раз виринає обличчя Тимура. Його погляд. У ньому більше не було тієї звичної гидливості, з якою він дивився на мене раніше. Сьогодні в його очах була крижана, чиста ненависть. Він дивився на мене не як на людину, не як на жінку, і навіть не як на помилку природи. Він дивився на мене як на пастку. Як на зашморг, який щойно затягнувся на його шиї.

Він ненавидить мене. Тепер це абсолютно, беззаперечно.

І найгірше те, що я його розумію.

Я закриваю обличчя долонями, вдавлюючи пальці в очі, щоб зупинити цей потік сліз, але вони просочуються крізь пальці.

Я не хотіла цього. Я правда не хотіла, щоб усе сталося саме так! Я не підкидала ті кляті тести. Я не планувала виходити в центр вітальні й руйнувати їхнє весілля. Я хотіла зберегти цю дитину для себе. Можливо, колись, через кілька місяців, коли мій живіт стало б неможливо приховувати під мішкуватими сукнями, я б сказала Тимуру правду. Наодинці. Без свідків, без батька, без Катріни. Я просто хотіла, щоб він знав, що частина його живе в мені.

Але весілля? Одруження?

Мене знудило, коли батько сьогодні вранці, після того, як Катріна вибігла з кімнати, обернувся до Тимура своїм сірим, постарілим обличчям і виніс вирок.

«Ти одружишся з нею, Волошин. Тихо, без преси, без гостей. Через два тижні. Ми підпишемо папери, і ти забереш її з мого дому. Ти зробив їй дитину — ти закриєш цю ганьбу. Або я зітру твій бізнес у порошок, розірву всі контракти і зроблю так, що жоден банк у цій країні не дасть тобі й копійки».

Він усе вирішив. Альберт Білозір знову уклав угоду. Моє життя, моє тіло, моя дитина — усе це стало просто розмінною монетою для збереження репутації.

Мене ніхто не запитав. Мене взагалі ніколи ні про що не запитують.

Батько навіть не подивився в мій бік, коли віддавав мене чоловікові, який мене зневажає. А Тимур... Тимур мовчав. Його мовчання було важким, як могильна плита. Він не сказав «так», він не сказав «ні». Він просто стояв там, з розчавленим почуттям власної гідності, і дозволяв моєму батькові заганяти себе в кут.

Навіщо мені це весілля? Навіщо мені шлюб із чоловіком, для якого дотик до мене рівноцінний тортурам? Я уявляю, як ми будемо жити в одному будинку. Як він буде проходити повз мене, як повз порожнє місце. Як він буде дивитися на мій живіт, що росте, і бачити в ньому лише свій провал, свою втрачену свободу, свою втрачену Катріну.

Я не хочу такого щастя. Я не хочу бути його покаранням. Я просто хотіла, щоб він хоч раз подивився на мене інакше. Але тепер це неможливо. Я завжди буду для нього лише монстром, який вкрав його життя.

Тишу моєї кімнати розриває гуркіт.

Двері не просто відчиняються — вони влітають усередину, з силою вдаряючись об стіну так, що здригається штукатурка.

Я різко відриваю голову від колін. Сльози застигають на щоках.

На порозі стоїть Катріна.

Вона схожа на фурію. Ідеальна укладка розпалася, світле волосся липне до мокрого від сліз і поту обличчя. Дорогий шовковий халат зім'ятий і напіврозстебнутий. Її груди важко і швидко здіймаються, очі горять диким, тваринним безумством. Вона важко дихає, переводячи погляд по кімнаті, поки не фокусується на мені.

— Ти... — з її горла виривається хрипкий, здавлений звук. Це навіть не голос, це рик.

Вона зривається з місця.

Я не встигаю навіть піднятися або закритися руками. Катріна підлітає до мене, хапає за волосся і з силою смикає вгору. Біль прошиває шкіру голови. З моїх губ зривається короткий зойк, коли вона змушує мене підвестися на ноги.

— Тварюка! — кричить вона мені просто в обличчя. З її рота пахне алкоголем — мабуть, вона встигла випити щось у своїй кімнаті, перш ніж прийти сюди.

Її вільна рука з розмаху врізається мені в щоку.

Ляпас такий сильний і різкий, що моя голова відлітає вбік. У вухах миттєво починає дзвеніти. Моя надчутлива шкіра спалахує вогнем, біль розливається від вилиці до самої шиї. Я падаю на коліна, але Катріна не відпускає моє волосся, тягнучи мене назад.

— Шльондра! — верещить вона, знову замахуючись. — Ти просто тиха, підла шалава!

Другий удар припадає по іншій щоці. У роті миттєво з'являється чіткий смак крові. Вона розбила мені губу каблучкою. Тією самою каблучкою з діамантом смарагдового огранювання, яку Тимур купив для неї вчора. Камінь розсікає тонку шкіру на моїй нижній губі.