6. Все руйнується...

ТИМУР

    Лід глухо б’ється об стінки кришталевої склянки. Віскі м’яко обпікає горло, залишаючи після себе дорогий, торф’яний післясмак. Навколо гримить бас, вібруючи в шкіряних диванах VIP-зони.

— За Волошина! — Марк піднімає свій келих, перекриваючи гуркіт музики. Його очі блищать від алкоголю й щирої чоловічої заздрості. — За людину, яка змогла зробити неможливе. Забрати Катріну Білозір з ринку! Ти не просто зірвав куш, брате. Ти забрав усе казино!

За столом лунає регіт. Кілька моїх партнерів і друзів схвально гудуть, стукаючись келихами.

Я розтягую губи в самовдоволеній усмішці й роблю ще один ковток. Усередині розливається приємне, сите тепло. Вони мають рацію. Я справді взяв усе.

Минув місяць від тієї ночі. Місяць, за який я повністю закріпив свої позиції. Контракти з Альбертом Олександровичем підписані, наші активи зливаються. Катріна носить на безіменному пальці діамант, який коштує як непогана квартира в центрі, і всі світські хроніки гудуть про наше майбутнє весілля. Вона моя.

Звісно, з сексом довелося вигадати казку. Після того ганебного фіналу в пентхаусі Марка я переконав її, що просто перенервував через тиск її батька. Потім придумав легенду про те, що хочу дочекатися шлюбної ночі, щоб усе було «ідеально». Катріна, з її роздутим его і любов’ю до красивих жестів, проковтнула це. Їй подобається думати, що я ставлюся до неї як до святині.

А насправді я просто не міг. Щоразу, коли я намагався уявити нас у ліжку, з підсвідомості виповзав той липкий, гидкий спогад. Бліда шкіра. Безбарвні вії. Кров на білому готельному текстилі.

Але зараз, у клубі, під дією алкоголю й чужого захоплення, ця тінь відступає. Я почуваюся всесильним. Я дивлюся на неонові вогні за склом і відчуваю себе господарем цього міста.

Мій телефон, що лежить на скляному столі, раптом починає вібрувати. Екран загоряється, розрізаючи напівтемряву.

Альберт Олександрович.

Я хмурюся. На годиннику друга година ночі. Білозір ніколи не дзвонить у такий час. Він людина суворого режиму, лягає об одинадцятій.

— Секунду, — кидаю я хлопцям, піднімаюся з дивана і виходжу з VIP-зони в коридор, де музика звучить трохи тихіше.

Проводжу пальцем по екрану.

— Альберте Олександровичу? Доброї ночі, щось…

— Завтра о сьомій ранку, — голос Білозіра звучить так, ніби він жує скло. У ньому немає жодної інтонації, тільки чиста, концентрована лють, яка пробивається крізь динамік.

— Щось трапилося? — мій хміль миттєво випаровується. Спина напружується.

— О сьомій ранку в моєму кабінеті. Без запізнень, Волошин. Якщо тебе не буде, я знищу тебе.

Зв'язок обривається.

Я стою в коридорі клубу, притискаючи телефон до вуха. Усередині все стискається в холодний, тугий вузол. «Я знищу тебе». Він ніколи так зі мною не розмовляв. Навіть тоді, коли я був його конкурентом.

Що сталося? Катріна все-таки розповіла йому про мої проблеми в ліжку і він вирішив, що я не підходжу його доньці? Ні, через таке не дзвонять о другій ночі з погрозами знищення. Аудит? Знайшли якісь діри в моїх фінансах?

Залишок ночі я не сплю. Повертаюся додому, стаю під крижаний душ, п’ю міцну каву одну за одною, намагаючись прочистити мізки. Я прокручую в голові всі можливі сценарії захисту. Я готовий до будь-якої розмови про бізнес. Я відіб'юся.

О шостій тридцять я вже в машині. Місто затягнуте густим ранковим туманом. Вулиці порожні. Я тисну на газ, відчуваючи, як вологіють долоні на шкіряному кермі.

Ворота маєтку Білозірів відчиняються без затримки. Охорона пропускає мене на територію. Будинок виглядає похмурим, вікна першого поверху світяться жовтим.

Я паркуюся, швидко виходжу з машини й піднімаюся на ґанок. Вхідні двері відчиняє кухарка, пані Галина. Її обличчя бліде, очі червоні, ніби вона проплакала всю ніч. Вона навіть не дивиться на мене, просто мовчки киває в бік великої вітальні.

Там не кабінет. Це вже вибиває мене з колії.

Я роблю кілька кроків коридором і зупиняюся в дверях вітальні.

Повітря в кімнаті таке важке, що його, здається, можна різати ножем.

Альберт Олександрович стоїть біля каміна. Він без піджака, комір сорочки розстебнутий, краватка збита. Його обличчя сіре, порізане глибокими тінями.

На дивані сидить Катріна. Її вигляд б'є мене під дих. Завжди бездоганна, ідеальна Катріна зараз нагадує зламану ляльку. Її волосся розпатлане, по щоках розмазана чорна туш, губи покусані до крові. Вона судомно стискає в руках якусь подушку, її плечі здригаються від беззвучних ридань. Коли вона піднімає на мене очі, я бачу в них стільки ненависті та болю, що мимоволі роблю крок назад.

А біля стіни, у найдальшому кутку кімнати, стоїть Ельза.

Вона одягнена у свою звичну мішкувату сіру сукню. Її руки схрещені на грудях, пальці впиваються в плечі. Вона виглядає переляканою до смерті. Бліда шкіра здається прозорою, тонкі губи стиснуті в білу смугу, вона дивиться в підлогу, ніби сподівається провалитися крізь паркет.

— Альберте Олександровичу, — починаю я, і мій голос звучить хрипко, чужо. — Що тут відбувається?