5. Цікава новина...

    Холодний кахель впивається в коліна. Я схиляюся над унітазом, судомно втягуючи повітря крізь стиснуті зуби, але шлунок знову зрадницьки скорочується. Мене вивертає гіркою, пекучою жовчю. Сніданку не було, тому назовні виходить лише порожнеча й вода, яку я випила годину тому. Дихання зірване. Я спираюся тремтячими руками на край фаянсу і притискаюся лобом до холодної стіни. Так починається кожен мій ранок останні сім днів. Минув місяць. 

Тридцять два дні з тієї ночі, коли запахи дорогого готельного кондиціонера, алкоголю та чоловічого поту назавжди в’їлися в мою шкіру. Я повільно піднімаюся, підходжу до раковини й вмикаю крижану воду. Набираю повні долоні, хлюпаю в обличчя, змиваючи липкий піт. Піднімаю очі на дзеркало. Звідти на мене дивиться все той самий привид. Вицвіле, тонке волосся, що липне до щік. Прозора, хвороблива шкіра. Безкровні губи. Я виглядаю ще більш виснаженою, ніж зазвичай, але глибоко всередині, під цими випнутими кістками, б’ється щось нове. Щось гаряче. Щось живе. Я опускаю мокру долоню на свій плаский живіт. Затримка — дванадцять днів. Я зробила три тести, куплені в дешевій аптеці на іншому кінці міста, куди довелося їхати в непримітній куртці й темних окулярах. 

Усі три тепер заштовхані на самісіньке дно моєї шафи, у коробку зі старими зимовими черевиками. На кожному — дві чіткі, яскраві смужки. Червоні, як кров на білому простирадлі. Я вагітна. Від чоловіка, який одружується з моєю сестрою через три тижні. Від чоловіка, який дивиться на мене з неприхованою, нудотною огидою кожного разу, коли переступає поріг цього будинку. Куточки моїх губ самі собою повзуть угору. Це не радість материнства. Я не уявляю, що робитиму далі, як виживатиму, коли батько дізнається, і куди піду. Але зараз... зараз це відчуття тотальної, невидимої влади п’янить мене сильніше за будь-яке вино. Вони всі такі самовпевнені. Такі гучні у своїй грі. А я ношу в собі бомбу, яка розірве їхній ідеальний світ на шматки. Знизу, з першого поверху, долинає приглушений сміх і голоси. Будинок Білозірів нагадує розбурханий вулик. Підготовка до «весілля року» йде повним ходом. 

Батько не шкодує грошей, найнявши найкраще агентство в місті. Щодня сюди привозять квіти, зразки тканин для драпірування, меню для дегустацій. Я витираю обличчя рушником, поправляю сіру сукню, яка тепер здається мені трохи затісною в грудях, і виходжу з ванної. Треба спускатися. Якщо я довго сидітиму в кімнаті, батько почне дратуватися, що я не виконую своїх обов’язків тіні. Сходи скриплять під моїми кроками, але ніхто цього не помічає. Велика вітальня завалена коробками та каталогами. На дивані розкладені зразки італійського мережива. У повітрі стоїть важкий, задушливий запах лілій — Катріна наказала флористам привезти кілька композицій, щоб подивитися, як вони виглядатимуть у вечірньому освітленні. Від цього солодкого аромату до мого горла знову підступає нудота, але я змушую себе ковтнути слину й дихати ротом. 

Катріна стоїть посеред кімнати у своєму шовковому халаті. Перед нею метушиться кравчиня з метром на шиї, підколюючи шпильками поділ якогось пробного макета сукні. 

— Ні, тут має бути глибше, — Катріна капризно вказує пальцем собі на зону декольте. — Тимур обожнює, коли я одягаю речі з глибоким вирізом. Я хочу, щоб він дивився тільки туди, коли я йтиму до вівтаря. І приберіть ці складки на талії. Вони роблять мене повнішою. 

Вона повертає голову до дзеркала і помічає мене. Я стою біля дверей, тихо опустивши руки. — О, Ельзо. Ти якраз вчасно, — Катріна розпливається в хижій, задоволеній посмішці. — Зроби мені зелений чай. Тільки без цукру. Мені треба скинути ще пів кілограма до фінальної примірки. 

Я мовчки киваю і йду на кухню. Поки чайник закипає, я слухаю її голос. Вона говорить голосно, щоб я точно чула кожне слово. — Вчора ми з Тимуром вибирали обручки, — лунає з вітальні. Її тон просякнутий самовдоволенням. — Я сказала йому, що хочу діамант смарагдового огранювання. Знаєте, що він зробив? Він просто кинув продавцю чорну картку і сказав: «Оформлюйте». Навіть не глянув на цінник. Він готовий кинути мені до ніг усе місто. Він такий… одержимий мною. 

Я насипаю чай у чашку. Руки працюють механічно. Одержимий тобою. Я згадую сімейні вечері, які відбувалися цього місяця. Тимур приходив тричі. У своєму ідеальному костюмі, з холодним поглядом. Він сідав поруч із Катріною, клав руку на спинку її стільця, відповідав на питання батька про бізнес. Збоку — ідеальний наречений. 

Але я бачила те, чого не помічала Катріна. Він уникає дивитися в мій бік. Коли я подавала йому тарілку з м'ясом, його щелепа напружувалася так, що під шкірою ходили жовна. Він забирав страву, навіть не повертаючи голови. Він майже нічого не їв, натомість глушив віскі склянку за склянкою. Катріна щебетала, торкалася його плеча, а він відсторонено кивав, дивлячись у порожнечу. Він злився. На себе, на неї, на мене. Він був як натягнутий дріт, готовий порватися в будь-яку мить. Катріна називала це «робочою втомою». Вона сліпа. 

Я заливаю чай окропом, чекаю хвилину, ставлю чашку на тацю і несу у вітальню. Кравчиня вже збирає свої речі, розсипаючись у вибаченнях і компліментах. 

Катріна скидає макет сукні прямо на підлогу, залишаючись у тонкій білизні, і накидає халат. Я ставлю тацю на журнальний столик. 

— Обережніше, не розхлюпай! — кидає вона, беручи чашку. Робить невеликий ковток і морщиться. — Гаряче. Вона сідає в крісло, закидає ногу на ногу і вдивляється в моє обличчя. У її очах спалахує звичне роздратування. Мій абсолютний спокій завжди виводив її з рівноваги. Вона потребує заздрості, як повітря, а я їй цього не даю.