4. Присмак гіркої ночі

ТИМУР

   Дзвін кришталю й тиха джазова музика в «Bellevue» розтікаються по залу, але в моїй голові б'є важкий, тупий молот. Похмілля після нічного піке досі не відпустило до кінця, хоча надворі вже вечір. Я стискаю пальцями ніжку келиха з мінералкою і спостерігаю, як бульбашки повітря повільно піднімаються.

Напроти мене сидить Катріна.

   Вона перебирає меню вже п’ятнадцять хвилин. Спочатку їй не сподобався столик біля вікна — через сильний протяг. Потім той, що в центрі — надто близько до чужих розмов. Тепер вона скривилася, дивлячись на перелік салатів, ніби офіціант приніс їй не шкіряну теку, а купу сміття.

— Тут взагалі немає нічого їстівного, — вона відсуває меню на край столу. — Вони змінили шефа? Чому бурата з волоським горіхом, якщо завжди була з кедровим? Тимуре, ти мене чуєш?

— Чую, — я роблю ковток. Холодна вода трохи освіжає сухе горло. — Замов щось інше. Вона тут завжди свіжа.

— Ти якийсь чужий сьогодні, — Катріна підпирає підборіддя долонею й дивиться на мене своїми великими, карими очима. У цих очах немає й тіні вчорашнього переляку, коли я влаштував їй скандал у клубі. Вона вже все забула. Вона звикла, що світ обертається навколо неї. — Хоча… я розумію. Ти виснажений. Батько розповів мені, як ти з ним розмовляв. Каже, ти був дуже переконливим.

На її губах з’являється та сама посмішка — зверхня, трохи кокетлива, яка пів року тому змусила мене втратити голову. Я шукав цієї посмішки. Я прагнув підкорити цю дівчину, бо вона була найдорожчим трофеєм у місті. Донька Білозіра. Засмагла, ідеальна красуня, за якою бігали десятки чоловіків. Я пів року крутив навколо неї ритуали, але вона тримала мене на дистанції — жодного сексу до серйозних обіцянок. І ось я отримав її. Вона моя наречена.

Але зараз ця посмішка викликає лише дратівливу втому.

— Твій батько розуміє тільки мову фактів, — відповідаю я, не вдаючись у подробиці. — Ми закрили питання.

— Звісно, закрили, — вона закидає ногу на ногу, шовкова тканина її штанів тихо шелестить. — Він просто в захваті. Хоча, зізнайся, ти сам винен, що довелося йти на такі крайності. Якби ти не влаштував ту сцену вчора на тусовці, мені б не довелося тебе карати.

Я мовчу. Мені знадобився цей шлюб із Білозіром ради бізнесу, ради стабільності, ради того, щоб остаточно закріпитися на вершині. Катріна була лише гарним бонусом. Дуже гарним.

— До речі, — продовжує вона, відпиваючи ковток білого вина, яке офіціант тільки-но налив. — Я після нашої розмови з татом заходила до Ельзи. Вона взагалі з глузду з’їхала у своїй кімнаті.

Пальці на келиху мимовільно стискаються міцніше. По шлунку розливається липка, нудотна хвиля.

— Навіщо ти до неї ходила? — голос звучить надто різко. Я намагаюся згладити інтонацію, роблячи вигляд, що мені просто байдуже.

— А що мені залишалося? Ти зник, тато закрився в кабінеті. Я хотіла поділитися радістю, а ця бліда мокриця сидить у темряві, як кріт. Уявляєш, я їй кажу, що ми одружуємося, а вона дивиться на мене своїми скляними очима і мовчить. Навіть не привітала! Взагалі жодної емоції. Вона мене просто бісить. Справжня уродка, ти ж бачив її?

Слово «уродка» б’є мене прямо в скроню.

Перед очима на мить спалахує картинка того ранку.

Темрява готельного номера. Ранкове світло, що пробивається крізь штори. І бліде, личинкоподібне тіло піді мною. Розпущене, безбарвне волосся, схоже на суху солому. Білі вії, водянисті очі без пігменту і ця жахлива, прозора шкіра, крізь яку видно кожну синю веничку. Потвора. Справжня, зламана природою страхолюдина.

Мене верне від одного спогаду. Мене нудить від самої думки про те, що я, п’яний у мотлох, у тваринній люті на Катріну, торкався цієї істоти. Я брав її з огидою, заплющуючи очі, уявляючи Катріну, але вранці, коли проспався і побачив, ХТО лежить поруч зі мною на простирадлі... Мені хотілося здерти з себе шкіру. Я згадую її вигляд — холодний, мертвий змилок — і в роті з’являється гіркий смак жовчі.

Я заплямував себе. Я спав з потворою.

— Залиш її в спокої, Катріно, — кажу я тверезо, вдивляючись у темно-червоне вино у своєму келиху. Шлунок зводить від огиди до самого себе. — Навіщо ти взагалі витрачаєш на неї час?

— Вона живе в нашому домі! — Катріна здивовано округлює очі й відкидається на спинку крісла. — Вона схожа на труп! Ти що, не бачиш? Тато соромиться її показати людям. Вона ж бракована. Від неї віє чимось мертвим. Я сказала їй, що коли ми одружимося, вона навіть на поріг нашого будинку не ступить.

— Ти занадто багато говориш про неї, — перебиваю я. Голос звучить сухіше й грубіше, ніж я планивав. Дрібне тремтіння в пальцях змушує мене опустити руки під стіл. — Ми прийшли сюди вечеряти чи обговорювати твоє сімейне сміття?

Катріна підтискає губи. На її обличчі з’являється образа. Вона не звикла, коли я закриваю їй рот.

— Ти сьогодні просто нестерпний, — сичить вона, схрещуючи руки на грудях. — Я намагаюся з тобою нормально поговорити, а ти сидиш з таким виглядом, ніби робиш мені послугу. Якщо ти передумав одружуватися — так і скажи!

Я заплющую очі на секунду, вмовляючи себе заспокоїтися. Мені потрібен цей шлюб. Катріна — розпещена, але розкішна дівчина. Вона — статус. Вона — ідеал. Мені треба витерти з пам'яті той жах і повернутися в реальність.