3. Мовчання це найгучніший крик...

   ЕЛЬЗА

      Засувка на дверях клацає сухо й різко. Тільки зараз я дозволяю собі видихнути. Повітря виривається з легень тремтячим, переривчастим потоком. Я притуляюся спиною до прохолодного дерева дверей і сповзаю вниз, поки не торкаюся підлоги. Таця залишилася десь там, на кухні. Келихи, які я збирала, дзвеніли в моїх руках, видаючи зрадницьке тремтіння, але тут, у моїй кімнаті, тихо. Тут завжди тихо. Моя кімната на сонячному боці будинку, але важкі щільні штори завжди запнуті. Світло — мій ворог. Воно ріже очі, воно випалює мою і без того прозору шкіру. У цій постійній напівтемряві я почуваюся в безпеці. Тут я можу зняти маску безмовної тіні. Я підтягую коліна до грудей і обхоплюю їх руками. Тіло ниє. Між стегнами тягне тупий, тягучий біль — нагадування про те, що сталося всього кілька годин тому. 

Шкіра на плечах і ключицях досі зберігає фантомний тягар його рук. Тимура. Я заплющую очі, і темрява під повіками миттєво малює його обличчя. Спотворене злістю, п’яне, відчайдушне. Він брав мене грубо, майже з ненавистю, уявляючи на моєму місці Катріну. Він карав її через моє тіло. Він думав, що ламає мене. Він дивився на мене вранці так, ніби я — найбрудніше, що траплялося в його житті. Він чекав від мене сліз, істерики, звинувачень. 

Але я не відчуваю провини. Жодної краплі. Моє сумління мовчить, наче мертве. Усередині мене розливається щось зовсім інше — темне, густе й гаряче. Це задоволення. Спотворене, хворе, але моє власне. Він не знає. Тимур ніколи не дізнається, що у ту мить, коли він втиснув мене в готельне ліжко, я не захищалася по-справжньому. Я могла кричати. Могла видряпати йому очі. Я знала, куди бити, щоб зупинити п'яного чоловіка. Але я дозволила цьому статися. Тому що він мені подобається. Я навіть самій собі довго боялася зізнатися в цьому. Тимур Волошин. Впевнений, різкий, живий. Він увірвався в наш дім пів року тому, як хижак, що прийшов за найкращою здобиччю. А найкращою здобиччю завжди була Катріна. Я спостерігала за ним із темних кутків вітальні, з-за напівпрочинених дверей бібліотеки. Я запам’ятовувала, як він тримає келих, як кривить губи, коли батько говорить дурниці, як його погляд темнішає, коли Катріна проходить повз. Він ніколи не дивився на мене. Для нього я була просто декорацією. Привидом Білозірів. Блідою міллю, яка зливається зі шпалерами. Та і як я могла сподіватися на інше? 

Хто він — і хто я. Я ніколи не вважала себе гідною навіть його погляду. Чоловіки на зразок Тимура не закохуються в таких, як я. Вони обирають яскравих, бездоганних жінок, яких не соромно вивести у світ, а не тих, хто ховає безбарвні очі за окулярами й боїться сонячного проміння. Тому я мовчала. Моє почуття до нього було моєю найглибшою таємницею, замкненою під ребрами. І цієї ночі я вкрала його. Я вкрала його в сестри. Я забрала його перший, справжній зрив. Я забрала його дотик, його стогони, його піт і його тепло. Катріна отримає статус, прізвище й обручку. Але ту дику, неконтрольовану лють і ту ніч отримала я. І я йому про це ніколи не скажу. Це робить мене невразливою. Різкий стукіт у двері розриває тишу. Я навіть не встигаю підвестися, як ручка смикається. Засувка не витримує сильного поштовху — батько так і не розпорядився полагодити замок, скільки б я не просила. Двері відчиняються навстіж, впускаючи в мою кімнату смугу яскравого світла з коридору. На порозі стоїть Катріна. Вона досі в тому самому персиковому костюмі, але зараз її обличчя палає. Це не просто задоволення від перемоги — це тріумф, який потребує глядачів. 

А оскільки батько до глядачів не годиться, вона прийшла до мене. Вона завжди приходить до мене, коли їй потрібно підтвердити власну велич. — Сидиш у темряві, як кріт, — кидає вона замість привітання, роблячи крок усередину. Від неї тягне важким, солодким шлейфом парфумів «Baccarat», від якого в мене одразу починає нудити. Я повільно піднімаюся з підлоги. Випростовую спину. 

— Тобі щось потрібно, Катріно? — мій голос звучить сухо, без інтонацій. Я знаю, як її це дратує. Вона хмикає, підходячи ближче. Її погляд ковзає по моїй зім'ятій сірій сукні, по розпущеному, майже білому волоссю. У її очах — звична суміш гидливості та жалості. 

— Прийшла перевірити, чи ти ще жива. Ти так швидко втекла з вітальні. Навіть не привітала мене. Вона зупиняється за метр від мене і схрещує руки на грудях. На її обличчі грає хижа посмішка. — Ти ж чула, правда? Усе чула. Волошин. Він приповз до тата на колінах. Після того, як я вчора відшила його на очах у всієї тусовки, він просто злякався, що втратить мене остаточно. Пішов домовлятися як хлопчисько. Я дивлюся на її ідеально нафарбовані губи. Вони рухаються, вимовляючи його ім'я з такою власністю, ніби він уже річ, куплена в дорогому бутику. 

— Вітаю, — кажу я просто. — Батько буде задоволений. Катріна різко подається вперед. Її посмішка зникає, очі звужуються. Моя байдужість — це не те, за чим вона сюди прийшла. 

— І все? «Вітаю»? — вона робить ще один крок, вторгаючись у мій особистий простір. — Ти хоч розумієш, про кого мова? Тимур Волошин. Чоловік, на якого ти навіть очі підняти боїшся, коли він заходить у дім. Звісно, куди тобі. Ти ж тільки й можеш, що носити підноси й ховатися по кутках. Я мовчу. Моє серце б'ється рівно. Якби вона знала. Боже, якби вона тільки знала, де були руки цього «чоловіка» кілька годин тому. Ця думка гріє мене зсередини, як вуглинка. Мовчання виводить її з себе. Вона звикла до реакцій. До того, що люди навколо метушаться, запобігають, заздрять. 

— Чого ти вирячилася своими скляними очима?! — раптом сичить Катріна. Вона простягає руку і з силою штовхає мене в плече. Я не очікую удару, тому втрачаю рівновагу і відсахуюся назад, боляче вдаряючись попереком про край комода. З губ зривається короткий видих.