2. Вона нічого не скаже...

     Я сиджу в машині за два блоки від готелю. Кермо липке від моїх долонь. Двигун працює на холостих, а я просто впираюся поглядом в одну точку на лобовому склі й намагаюся здерти із шиї той клятий слід. Шкіра вже пече, але мені все одно здається, що від мене тхне чужим блідим тілом і дешевим милом. Чому саме вона? Як я міг так вляпатися? 

Дзвінок на панелі спалахує так різко, що я аж здригаюся. На екрані — Альберт Білозір. У шлунку все стискається. Вона сказала? Встигла побігти до батька? Заплющую очі, роблю вдих, щоб опанувати руки, і проводжу по екрану. 

— Слухаю, Альберте Олександровичу. Голос звучить рівно. Навіть занадто рівно як для того, хто дві години тому покинув його молодшу доньку на закривавленому простирадлі. 

— Тимуре, ти де? — Альберт говорить спокійно, зі своїми звичними владними нотками. Чоловік, який усе життя розпоряджається всіма: від компанії до власних дітей. Жодної люті. — Заїдь до мене. Є розмова. 

— Щось сталося? — витираю чоло долонею. 

— Не телефоном. Будь за пів години. Вип’ємо кави. 

    Він вимикає зв'язок. Кидаю телефон на сидіння й б'ю по керму. Сигнал коротко пищить на порожній вулиці. «Вип’ємо кави». Якби вона щось сказала, він би не кликав на каву. Вже підняв би охорону. Значить, мовчить. Злякалася. Полегшення не додає вдячності — тільки злість. І правильно, хай мовчить. Сама винна. Маєток Білозірів. 

Паркан, газон, залишки вчорашньої розкоші після свята. Тут усе пахне великими грошима. Припарковуюся біля ґанку, поправляю піджак, розправляю плечі. У дзеркалі — звичне обличчя, зібране, ніби нічого й не було. Волошин не смикається. 

Покоївка мовчки впускає й проводити до кабінету. Альберт за дубовим столом. Папери розкладені, але він на них навіть не дивиться. У руці келих із коньяком. У кімнаті тхне дорогим тютюном і шкірою. 

— Заходь, Тимуре. Сідай. Сідаю в крісло, кладу ногу на ногу. Зовні — спокій, усередині все натягнуто, як струна. — Налити? 

— Ні, я за кермом. Альберт відкидається спиною на шкіру крісла, розглядає мене через сигаретний дим. 

— Я дивився на тебе вчора, — каже повільно. — Та й не тільки вчора. Ти з Катріни очей не зводиш. Ходиш за нею, як хлопчисько. 

Стискаю пальці у кулак. 

— Альберте Олександровичу... 

— Не перебивай. Я ж не сліпий. Бачу, як ти на неї дивишся. Та й вона біля тебе цвіте, хоч і показує характер. Розпещена дівка, знаю. Мати її розпестила, я недогледів. Звикла, що всі довкола бігають. 

Робить ковток, ставить келих. 

— Але ти не з тих, хто буде бігати. Ти — Волошин. Є гроші, є ім'я, є характер. Катріні потрібен саме такий. Хтось, хто зможе її втримати. 

Чекаю, до чого він веде. 

— Учора після тераси ти був сам не свій, — Альберт примружується. — Провів вечір з пляшкою. Вона тобі відмовила? 

Згадую її сміх. «Тимурчику, не будь занудою». 

— Сказала, що не готова до чогось серйозного, — видавлюю з себе. 

Альберт глухо сміхається. 

— Дурниці. Жінки завжди так кажуть, коли чекають, що чоловік сам усе вирішить. Коротше. Мені набридли ці ваші ігри. Я хочу бачити поруч із нею нормального чоловіка. Якщо в тебе все серйозно — я не проти. Одружуйся. 

Слова висять у повітрі. Одружуйся. Те, чого я домагався останні пів року. Моя мета. Катріна — найяскравіша жінка в місті. Прийти з нею туди, де всі дивитимуться із заздрощів — я ж саме цього хотів. Але не тільки цього... 

І ось батько сам віддає її мені. Але замість тріумфу всередині коле холодний страх. Перед очима спалахує ранок. Біле простирадло. Темна пляма. Крижані очі Ельзи і її тихе: «Тобі гидко». 

Я переспав з нею. Забрав у неї все в темряві, п'яний, злий. Лишив її там і погрожував. Якщо вона заговорить... Якщо старий дізнається... 

— Ти чого завис? — Альберт зводить брови. — Сумніваєшся? 

— Ні! — зрізаю я занадто швидко. Ковтаю сухість у горлі. — Ні, Альберте Олександровичу. Жодних сумнівів. 

Заштовхую спогад про Ельзу глибше. Вона не скаже. Вона мовчазна тінь, вона не наважиться зіпсувати сестрі свято. Та й хто їй повірить? Скажу, що вигадала з заздрощів. 

— Це саме те, чого я хочу. Я одружуся з Катріною. Альберт задоволено всміхається, стукає долонею по столу. 

— Оце діло. Вона в холі, з квітами возиться. Іди скажи їй. А пізніше з нею я сам побалакаю, щоб не капризувала. 

     Виходжу з кабінету. Ноги ватяні. У потилиці стукає наче молотком, але я ігнорую. Я отримав своє. У вітальні світло. На столі вази з учорашніми трояндами. Катріна сидить у кріслі, підібгавши ноги. У персиковому шовковому костюмі, волосся зібране, в руках телефон. Справжня картинка. 

— Катріно, — кличу. Вона піднімає голову, примружується. На губах з'являється та сама кокетлива усмішка. 

— Тимуре? Ти чого тут? Прийшов скаржитися татові? 

— Я щойно розмовляв із твоїм батьком, — зупиняюся біля неї. — Ми все вирішили. 

Вона відкладає телефон. 

— І що ви вирішили? 

— Наше весілля.