1. Що посієш те й пожнеш...

ТИМУР.

     Світло б’є по очах ще до того, як я їх розплющую. Гострий, безжальний промінь прорізається крізь щілину у важких шторах готельного номера і б’є прямо в скроню. Голова розколюється. У роті смак попелу і дешевого фіналу вчорашнього дня.

Я лежу на животі, втиснувшись обличчям у подушку. Тхне дорогим кондиціонером для білизни і моїм власним перегаром. Спина затекла. Поруч, на другій половині величезного ліжка, хтось є. Я відчуваю тепло чужого тіла. Чужий ледь помітний подих.

Губи самі розтягуються у кривій, п’яній усмішці, яка ще не злізла з обличчя з учорашнього вечора.

Здалася. Все-таки здалася, сука.

Я повільно повертаю голову, примружуючись від сонця. У голові пульсує вчорашній вечір. Внизу, у ресторані цього ж клятого готелю, де Альберт Білозір закотив свято на двісті персон. День народження Катріни. Двадцять п’ять років.

Я пам’ятаю її сукню. Смарагдовий шовк, відкрита спина, розріз до стегна. Вона виглядала так, ніби їй належало все в цьому залі. І я теж. Весь вечір я тягався за нею, як прив’язаний. Відганяв конкурентів одним поглядом. Наливав їй шампанське. Дивився, як вона сміється, закидаючи голову, як торкається мого плеча, коли їй щось потрібно, і як миттєво холодіє, коли я намагаюся підійти ближче.

Опівночі я вивів її на терасу. Скло глушило баси джаз-бенду. Повітря було липким від нічної прохолоди. Я дістав коробку. Картьє. Вона навіть не здивувалася. Прийняла її так, ніби це черговий келих ігристого.

— Одягни, — наказав я, підступаючи впритул.

Вона дозволила. Я застібав замок на її шиї, відчуваючи запах її парфумів — щось важке, солодке, що зводить з розуму. Я торкнувся губами її шкіри біля ключиці.

— Досить гратися, Катріно, — сказав тоді. Голос був низьким, хрипким від бажання, яке я давив у собі останні пів року. — Я хочу тебе. Я кажу це серйозно. Виходь за мене.

Вона завмерла на секунду. А потім розсміялася.

Цей сміх досі дзвенить у моїй похмільній голові. Високий, чистий, абсолютно порожній сміх.

— Заміж? За тебе? — вона відступила на крок, поправляючи кольє на ідеальній шиї. — Тимурчику, не будь таким занудою. Ти ж знаєш, що я не готова до стосунків. Тим паче до таких… серйозних і задушливих. З тобою весело, коли ти не намагаєшся мене привласнити.

— Я люблю тебе, — вирвалося в мене.

Вперше в житті я це сказав. Вперше в житті я відчув, як з мене злітає броня, як я стою перед нею голий, з простягнутою рукою.

Катріна подивилася на мене трохи з жалем, трохи з нудьгою.

— Ти просто звик, що тобі не відмовляють, Тимуре. Ти не мене любиш, ти любиш перемагати. А я не трофей. Іди випий води. Ти якийсь надто напружений сьогодні.

Вона розвернулася і пішла назад у зал, до світла, до людей, залишивши мене на терасі.

Наступні дві години я пив. Глушив віскі подвійними порціями, не відчуваючи смаку. Злість розривала груди. Хто вона така, щоб так зі мною говорити? Я — Волошин. Я купую і продаю таких, як її батько, до сніданку. А вона крутить носом.

Я пам’ятаю, як піднявся на четвертий поверх, у VIP-крило, де Білозіри зняли номери для сім’ї. Я хотів просто ввалитися до неї в кімнату. Довести. Змусити.

У коридорі було темно. Лише тьмяні бра на стінах. Я йшов, спираючись рукою на стіну, коли побачив силует. Вона йшла назустріч. Темний силует, знайомий вигин плечей і її шовкова смарагдова хустка, накинута на плечі.

— Катріно, — видихнув я і схопив її за руку.

Вона сіпнулася. Хотіла щось сказати, але я втиснув її в стіну. Мої губи накрили її рот. Вона була меншою, слабшою, ніж я пам’ятав. Вона тремтіла. Тріпалася в моїх руках, як пташка.

— Тимур… це не… — почувся здавлений шепіт, коли я на секунду відірвався від неї, щоб дістати ключ-картку.

— Замовкни, — прогарчав я. — Просто замовкни.

Замок клацнув. Я втягнув її в темряву номера. Вона впиралася руками мені в груди, але я був п’яний, злий і сильніший. Я кинув її на ліжко. У темряві я не бачив нічого. Я керувався тільки люттю і бажанням довести їй свою владу. Її опір я сприйняв за чергову гру. Вона ж любить гратися.

Вона перестала пручатися дуже швидко. Просто завмерла піді мною. Її шкіра була холодною, дивною на дотик. Вона не відповідала на поцілунки, лише дихала уривчасто, але тоді мені було плювати. Я брав своє.

І ось тепер я повертаю голову на подушці, щоб подивитися на неї. На свою перемогу.

Я простягаю руку, щоб торкнутися розметаного по простирадлу волосся. Мої пальці торкаються пасм, і сонячний промінь падає прямо на них.

Вони не золоті. Не медові, як у Катріни.

Вони просто світлі. Занадто світлі, вицвілі, майже позбавлені пігменту.

Моя рука завмирає в повітрі. Серце робить один глухий, важкий удар і зупиняється.

Я різко піднімаюся на ліктях. Смикаю важку ковдру вниз.

Поруч зі мною лежить не Катріна.

Це Ельза.

Молодша донька Альберта Білозіра. Альбінос. Помилка генетики, яку родина ховає по кутках, щоб не псувала сімейні фотографії.