Мавка

Усіляко відштовхувала думки про нього. Та тішусь, що будувати далі він не став. За інших обставин, може б, усе й склалося. Та мені не дали вибору, не дали інших обставин!

Зрідка проходила попри те звалище його мрій. Та цього вечора я була там. Люди встеляли під парканом мертві квіти. Якщо спитаєте, чи мені жаль, то моя відповідь – ні! Усе має свою ціну, і без винятків. Це була моя ціна! Бродячи між дерев, зрозуміла, що я не сама. Жінка стояла метрів за двадцять від мене, споглядаючи розвалини. Вона тихо рюмсала, божевільно щось нашіптувала й заперечно махала головою увесь час. Я тихо наблизилась до неї. Стала поруч. І тихо запитала:

– Кого втратили?

– Не кого, а що, – хрипким голосом ледь чутно відповіла.

– Гаразд. Що втратили?

– Сенс життя, – з цими словами вона поглянула на мене. У її очах було здивування, та й у моїх теж. Я завмерла, а час ніби не відраховував і секунди. Вона мовчки спалювала мене поглядом. Та сама дівчина, з якою гуляв Остап.

– Може, і моє життя забереш? Поки я до чорта тут усе не спалила!

– Заберу? Ти будь обережніша з погрозами, – з усмішкою відповіла.

– А то що? – вона істерично розреготалася. Регочучи й пішла.

Стояла там ще довго, катуючи себе думками та припущеннями. Очеретна, напевне, знає, що трапилось. Та піднімати цю розмову з нею вже не хочу. Мала досвід!

Температура все росла, а земля виковувалася з льоду. Минали дні, минали тижні. Сховавшись у свою буденність, не наважувалася дізнатись, що все ж сталося. Іноді уривками чула розмови перехожих, з яких точно знала: Остапа серед живих нема. А одного разу підслухала й розмову двох дівчаток, які швендяли біля будівлі, точніше, біля того, що залишилося. На вигляд їм по одинадцять років, не більше.

– На ранок усі гуділи: катівською смертю чоловіка вбили. Ой леле, лишенько. То злі духи зробили, – співала одна з дівчат.

– Що це ти за дурниці мугикаєш?

– Ти не чула? То тепер її знає кожен. Хочеш, розкажу історію про цю пісню?

– Ні, не хочу, – знуджено протягнула інша.

– Тут мав стояти красивий будинок, з великими вікнами й вузькими дверима. Як у палаці.

– Це страшна історія? Ти знову хочеш мене налякати?

– Звісно, Віко, що страшна! Хепі-енди пошукаєш у книжках, які мама тицяє, а я тобі правду розкажу. Ну, і на чому я зупинилась? Забула. От вічно ти мене збиваєш. Закінчу розповідь і дам тобі слово, а до того мовчи.

– Ти казку розказувала про замок.

– Ага, тоді слухай. Хлопець красивий будував собі тут хату. Найняв багато робочих, платив їм гроші, багатий був. А потім зустрів дуже-дуже гарну дівчину. Закохався в неї. Пообіцяв, що житимуть у цьому красивому домі. Та виявилося, що то була не проста дівчина, а справжнісінька Мавка. Разом, звісно ж, вони бути не могли, бо він людина, і Мавка це теж розуміла. Розійшлися. З часом той хлопець знайшов собі іншу дівчину, якій теж пообіцяв, що житимуть у цьому красивому домі. Мавка дуже сильно розізлилася, коли побачила їх удвох, і розвалила цей будинок, щоб ніхто в ньому не жив. Того ж вечора хлопця й убила! Топила в озері та весь час сміялась, аж поки охоронець, якому хлопець платив гроші, не почув його крики. Врятувати він його не врятував! Але потім розказав усім про Мавку, і друг того хлопця теж підтвердив, що це Мавка. На жаль, цим двом п’яницям мало хто вірить, та моя бабуся постійно каже: «Те, що ми не можемо осягнути своїм розумом, не означає брехню і вигадку!» Бабуся вірить цим чоловікам.

– Зовсім не страшна історія, – фиркнула Віка.

– Але це правда, а правда страшніша від будь-якої, як ти там казала, казки.

Я охолола, цей нікчемний світ мені перевернувся. Вірити цим дітлахам? Але ж частка правди в тій розповіді є! Оглушити рибу! Я не бачила, як і котрою дорогою йшла. Зчистити луску! Перед тим видерти гострі плавники, зябра! Це неможливо! Вона б не стала. Кілька надрізів навколо голови, а далі зняти шкіру, як панчоху! Може, варто запитати в Очеретної? Вона скаже правду. Ні. Ця потвора збреше. Нутрощі, їх потрібно вийняти. Для цього необхідно розітнути, починаючи з черевця, аж до самісінького хвоста. Її ніде не було видно. Я кружляла навколо озера. Поки не наткнулася на нього.

– Стій, ти сама не своя, – вхопив міцно Блуд.

– Це вона? Скажи? Це вона? Вона його вбила? Нащо? Я не бажала йому смерті. Стривай, звісно, це ж не Очеретна. Треба заспокоїтися. Скажи, що це не вона… – я істерично й нерозбірливо хрипіла. Шукала з надією в його очах заперечення.

– Мені шкода, це примітивне створіння. Чого ти чекала?

– Я не бажала йому смерті! Я справді хотіла для нього щастя. Я не бажала… Де вона?! Де це болотне потворисько? – зриваючись на крик, а потім хрипнучи від розчарування.

– Не варто. Чуєш? Тут, поряд з нею, тобі місця нема.

– Нема, ти маєш рацію. Її випотрошити слід, і місце знайдеться.