Русалка

– Мені гидко на тебе дивитись. Ти чого так уквітчалася? – нахмурено булькала з води.

– Озерна, що на тебе найшло?

– Ти робиш велику помилку, не слід тобі з ним більше зустрічатися, – наполягала. – Я прошу, прошу з великої любові. Він образить тебе. І чи ти геть залишки глузду розгубила? Ти потвора, пам’ятаєш, ти не людина!

Вона тільки скоса на мене глянула, підвелась і щезла. А я канула у воду, де розчарування й гніву мого нікому не видно. Паркова не сприймає мене серйозно, ставиться як до недалекого створіння. Та помиляється Алейна. Я бачу, як закінчиться ця історія для них.

Наступного дня марення Паркової про її давнє кохання вивітрилось. Я не могла вполювати її увагу, аж поки сонце не сіло. Вона прийшла сама, упала на березі знесилено, опустивши руку мені у воду.

– Він чортів убивця, такий самий, як я! – говорила вона пошепки, вилупивши очі, і зводила брови, не вірячи в це.

– Люба моя, ти загралася. Кінчай цю історію. Він знищить твій дім ще до пробудження після зими.

– Ні, – протягнула Мавка. – Прийде сюди за півтори доби. Поясню все. І Остап перестане.

– Добре, Алейна, дочекайся, поки тут усе зрубає.

– Дурна ти й нічого ти в коханні не розумієш. Не любила нікого, окрім себе.

– Я люблю тебе, тож, виходить, знаю.

– Ти боїшся залишитися сама в цьому болоті, і про любов тут тобі не йдеться.

Вискаливши різці, зашипіла:

 – Плакатись до мене не приходь!

Риб’ячим хвостом ударила по воді, та аж так, що змочила їй коси, і поплила геть. Наступного дня Остап до неї не прийшов і продовжував нищити її оселю, а вона взяла собі за обряд щодня ридати біля німого дуба. Мінялося небо від рожевого до чорного, не злічу вже, скільки разів, а ми дедалі більше віддалялися з Мавкою одна від одної. Та це не назавжди! Він людина, колись та й вмре, а я створіння вічне.

Затуманеним ранком борсалась, як зазвичай, біля берега, аж раптом моя вода до непристойності охолола. Це тривожний знак. Не оглядаючись, стурбовано чекала, що ж буде далі.

– Та годі тобі, я прийшов з миром, – пролунав мій голос, та не з моїх уст. – Турбуюся про Мавку, пропоную згуртуватися, ти ж розумієш увесь масштаб проблеми? Ми її втратимо.

Мені після цих слів стало легше: він допоможе, значить, не одна я бачу в цьому проблему. Поволі обернувшись, перед собою побачила дівчинку десь дванадцять років, з ногами та сухим волоссям. Луска на моєму хвості піднялась. Із заздрістю і з певним острахом роздивлялася копію себе. Усе б віддала, щоб ходити куди-небудь і будь-коли, а не тільки в Русалчин тиждень.

– Я її вже втратила, ми не розмовляємо.

– Думаєш, нам слід зачекати, чим це все закінчиться?

– Зачекати! – обурилась. – Ти маєш втрутитися. Бо, боюсь, наслідки будуть критичні для неї, він обов’язково її образить, та він це вже й зробив!

– Ти думаєш, вона його вб’є?.

– Сподіваюсь…

Блуд до мене частенько навідувався, мені здається, ми навіть подружилися. З ним сходилася думками, така от дивина. Вона сп’яніла, щоб думати адекватно. Тож мали своє бачення і свій план щодо всього цього. Залишалося лише чекати та спостерігати.

Одного вечора я знову стала свідком чергової сварки цієї до абсурду несумісної парочки. Спочатку вони кружляли довкола озера, а потім зупинилися біля тієї самої будівлі, яка служила їм яблуком незгоди. Мавка сперечалася голосно, а Остап просив її бути тихіше, та не одна я спостерігала цю всю картину. Охоронець мовчки сидів і вдавав, ніби нічого не чує та не бачить.

– Та як ти можеш, думала, це більше не продовжуватиметься!

– Чого б це я завершував проект свого життя через твої прохання? Не розумію, ти серйозно?

– Звісно, це ж мій дім.

– Та ти божевільна, – він гримнув на неї так, що на момент уявилося, як пролітають його кишки мені перед очима. Та Алейна стояла незворушно. Остап, не озираючись, пішов геть.

Паркова скрива на мене глянула, та не підійшла.

Я все чекала, коли їй перейде і ми знову станемо одна для одної всім. Та минали дні, тижні й місяці. Будівництво продовжувалося, а листя, змінюючи кольори, встеляло стежки парку. Вони, певне, ще кілька разів зустрічалися, та якомога далі від озера, якомога далі від моїх очей. Хоч точно й не знаю. Мені було страшно, що ліс засне, а ми так і не встигнемо замиритися. Часу залишалося мало.

Дерева знімали своє останнє листя, залишилося, мабуть, три-чотири дні до того, як парк засне – і Мавка разом з ним. Та нова драма. Таляпаючи хвостом по воді, побачила щасливого Остапа, що гуляв попід руку з якоюсь панянкою.

– От бовдур, чого ти її сюди привів?! Жити розхотілося? – прогуділа собі під ніс, чекаючи забави.