Остап

Парк Шевченка – ласий шматок для забудовників. Кращого місця не знайти. Три роки тому було оголошено тендер на будівництво розважального центру обабіч озера й парку. Виділили добрий шмат землі. Після смерті батька я успадкував його справу. Але ніхто працювати, цитую, «з нетямущим мажором, заняньченим синочком». І, що гріха таїти, наша організація почала занепадати. Не бажаючи зіпсувати татову репутацію, спрямував усі свої сили і всі фінанси компанії на реалізацію цього задуму. Кинув виклик собі – як то кажуть, або пан, або пропав. І ще, як виявилося, світ не без добрих людей. Один молодий чолов’яга, який раптово звалився на голову і так само неочікувано щез, зацікавився нашим задумом. Запропонував свою допомогу. Просто так, за власною ініціативою. Не знаю, чи його внесок і слово мали вагу, та й за те вдячний. Моя фірма працювала над проектом з усім завзяттям – і вуаля, нам вдалось обійти акул цього бізнесу.

Сьогодні не спалося, хвилювання охопило мене. Тож зібрався й поїхав на локацію. Я вимальовував петлі територією, уявляв, який це все матиме вигляд, як дітлахи з батьками створюватимуть нові сімейні традиції, як розважатимуться тут. Закуплю човни, катамарани, пару каруселей. Це місце постане в новому амплуа. Адже зараз воно не цікаве ні сім’ям, ні молоді.

Поки я блукав у своїх мріях, неподалік від мене щось голосно хлюпнуло у воді, долинув гучний сміх двох дівчат. Було темно, і ця частина парку не освітлювалася, тож мені стало цікаво, і я пішов на дзвінкий звук веселощів. Та буквально за кілька хвилин усе змінилося голосним плачем.

На березі озера побачив чудову картину. Місячне світло впало на плечі дівчини, виокремлюючи її з усього нічного пейзажу. Вона немов світилася, а її руде мокре волосся вигравало щонайменше трьома кольорами. Як наближався, вона не почула. Тож вирішив заговорити.

– Чого така красуня плаче? – і тільки-но це вимовив, зрозумів, який я дурень. Пікап-майстер, блін.

Вона підскочила. Перевела злий погляд на мене: вочевидь, я її налякав. Сірі, глибокі й прозорі, як вода в джерелі, очі. Хочу потонути в них, красивіших не бачив. Коли вона роздивилася мене, суворий вираз її обличчя пом’якшав, але дівчина не поспішала починати зі мною розмову.

Нічне рандеву видалося цікавим, але заснути я так і не зміг. У піднесеному настрої із самісінького ранку поїхав на будівництво. Туди вже повинна прибути техніка для зачистки локації. Сьогодні вся моя фірма з офісу перебралася до парку, кожен хотів бути присутнім під час зародження мого проекту.

– Остапе, – здалеку махав мені колега, він же й друг, Іван.

З усмішкою від вуха до вуха прямував до нього, та було помітно, що він такого ентузіазму не поділяє.

 – У нас невеличка проблема, процес не запустився, – схвильовано почав Іван.

– У чому річ? Усі робочі прибули?

– Так, але техніка не працює.

– Техніка не працює? Це нісенітниця.

Мене однозначно цей нюанс вивів з себе: не можна покладатися ні на кого! Я почав наводити паніку: «Як можна було направити до нас неробочі машини?» Додзвонився до орендодавця техніки, і він найближчим часом мав приєднатися до нас. Сподіваюсь, із цим він розбереться, адже ми задля нашої ж репутації маємо виконати план вчасно.

– Це не комільфо! Іване, от чому завжди все проти мене? Я вже чую, як вороги потішаються з моїх невдач. – Притулився до дерева і прикурив сигарету.

– Ти думаєш, вони причетні до цього?

– А таке може бути? Я радше думав, що божевільні захисники природи будуть пікетувати. До речі, з одною з них вчора зустрівся.

– О, то ти, бачу, перестрахувався і вирішив ворогів тримати поближче до себе, – штовхаючи мене ліктем, з хтивою інтонацією підмітив Іван.

– Та перестань, познайомився з нею випадково. Вона красуня, але до чортиків дивна. Почала мені заганяти якусь таку дику історію, що половини й не слухав.

– Якщо баба файна, то таке їй можна пробачити. Вона ж тобі не для інтелектуальних балачок здалася, – продовжував у своєму дусі цей пошляк.

– Та боюся, нічого не вийде. Я й імені її не знаю, певне, начиталася міфології, назвалася Мавкою. Або то її такий псевдонім, бо багато говорила про цінність природи.

– Дівуля знає, що ти забудовник?

– Пішов, так і не розказавши. Мавка дуже виступала проти всього цього, тож мені не хотілося слухати її невдоволення й повчання посеред ночі. Вистачило й тих скарг від ґрінпісівців. Я натякнув, дав їй візитку, не дурненька, зрозуміє, чим займаюся. Ми домовилися за пару днів зустрітись, та не впевнений, чи прийде, чи я прийду.

– Старий, мала, в натурі, якщо не дурна і знає, які тут філки крутяться, полюбить цеглинку більше, ніж власну мамку, і з шиї тобі не злізе.

– Іване, дивуюсь, що в тебе дружина. Ти ж жахливої думки про жінок.

– Я хлоп простий, що бачив, про те й говорю.

За менш ніж дві години наше обладнання відремонтували. Механізм запустився. Першочергово стояло завдання обгородити територію, зрубати кілька дерев, викорчувати кущі, а потім і залити фундамент. Що ми й зробили.