Женя і Саша. 1.5

Женя вийшла з ліфта. Через напівтемний хол неквапливо й широко крокувала висока постать у пальті. 
- Чим докажеш? — спитала вона, наздогнавши Олександра вже біля самих дверей. Ніби продовжувала незавершену розмову. Олександр зупинився, і вона відчула, що усміхнувся. 
- Жити хочу, — він повернувся до неї. І справді усміхається. — Ти пізно.
- Кінець року, — Женя знизала плечима. — Ти теж.
- Кінець року.

Вони вийшли у листопадовий вечір, й одразу сирість запустила в рукави і за шиворот свої крижані щупальця. Від бетонних стін віяло холодом і нежиттям. Женя підняла комір. Він відкрив їй двері машини.
- Керуй, куди їхати.
Женя назвала адресу. Якийсь час вони їхали мовчки. Вона дивилася на перший сніг, що валив з сіро-жовтого міського неба й танув, щойно торкнувшись асфальту. Саша був зосереджений на дорозі — через той самий сніг. За десять хвилин вони в’їхали в тянучку. 
- Хто це співає? — Женя порушила тягуче, тепле мовчання.
- Цесарія Евора.
- Дивно, так гарно, а я ніколи не чула.
Вони переглянулися і розсміялися з того, як мимохіть вона себе похвалила. Чи й не поціновувач музики.
- Справді гарно. Цікаво, про що вона співає.
- Не знаю, — знизав плечима Саша. — Вона з Кабо-Верде. Якою мовою вони там розмовляють?
- Креольською, — відповіла Женя не замислюючись. Саша здивовано покосився на неї — питання про мову було риторичним. — Це такий варіант португальської і мови місцевих аборигенів.
- Я не знаю ані португальської, ані мови аборигенів Кабо-Верде. Мені просто красиво і душу виймає.
- Егеж.

На запотілій смужці лобового скла з пасажирського боку проступило сердечко, колись намальоване пальцем так само по запотілому, й підпис “Лілі”. Женя посміхнулася.
- Слухай, — женіни очі спалахнули, вона так різко повернулася до Саші, що її сумка злетіла з колін.
- Може ти все-таки покладеш її назад? — усміхнувся Саша. — А то як в таксі.
- Та хрін з нею, — Женя поставила сумку на заднє сидіння. — Бачиш, там кіоск попереду?
- Бачу, — ошелешено відповів Саша.
- Давай я зараз вискочу, куплю собі пива, а ти як раз туди дотягнешся? Все одно ледь повземо. Не дивись на мене так, я пива хочу, як перед смертю!
- Ну ти вигадала по такій сльоті бігати. Мені сигарет треба, — Саша перелаштувався в крайній правий ряд і зупинився біля кіоску. — Яке тобі пиво?
Вони повернулися в тянучку. Магнітола видала вступні акорди концертної версії Cheap smell.
- Все навколо розумніше за мене, — пробурмотіла Женя, відкриваючи банку. Вона підняла її вітальним жестом — ваше здоров’я.
- Все? — перепитав Саша.
- Так, все. Телефон, годинники, магнітола. Точніше, ютуб. 
- А. ну ютуб не розумніший, він просто підлабузник — підбирає треки, схожі на твій запит. Намагається догодити, — Саша скоса подивився на неї і усміхнувся. — Кому я розказую.
Женя слухала хрипкий голос Kovacs. Навколо вирувало місто: сигналило, шурхотіло шинами, гомоніло голосами, чвакало взуттям по калюжам, ліпив мокрий сніг, прискорюючись у світлі фар й ліхтарів, миготіли вітрини і білборди. Женя подивилася навколо: кожна машина — окремий маленький світ. Попереду щось емоційно обговорюють, можливо, сваряться. Справа повна машина — на задньому діти дуріють, спереду батьки зі скляними поглядами і думкою “давайте вже швидше приїдемо”. Зліва тип сумно сперся підборіддям на руки, складені на кермі. Позаду хтось натиснув на сигнал і тримає.
- Нєрвний який, — Саша подивився в дзеркало заднього виду, ніби там можна когось розгледіти.
А вони вдвох сидять в темному теплому салоні іномарки, ніби в затишній утробі, що захищає і приховує їх від навколишнього божевілля, і повзуть в ній крізь простір і час. 
Із затишного забуття Женю витягнув месенджер. Доставка затримується. Може, кур’єр тащиться в цьому ж заторі?
За п’ятнадцять хвилин Саша зупинив авто біля женіного під’їзду. 

- Дякую, що підвіз. Хоча, якщо чесно, не пригадаю, щоб я просила про це або ти пропонував, — Женя запитально подивилася на Сашу. Той лише руками розвів. Вони просто вийшли з будівлі, підійшли до машини, просто сіли в неї разом.
- Гаразд, — Женя потягнулася за сумкою на заднє сидіння, Саша налетів на неї, накрив губи губами, і її струмом пройняло з пальців ніг до кінчиків волосся. 
Вона відповіла. Вона впустила його язик у свій рот, вони стукнулися зубами й засміялися, не відриваючись одне від одного. Хаотичний поцілунок став глибшим, повільнішим.
- Кинь ти цю кляту банку! — промичав Саша Жені в рот. Вона так і сиділа, як він її заскочив, з порожньою бляшанкою в правій руці. Коли він запустив пальці їй у волосся на потилиці, Женя тихенько рикнула, закинула голову назад і потерлася потилицею об його руку.
- Маєш п’ять секунд, — вона відкрила двері, вискочила з машини й пішла до під’їзду, на ходу дістаючи ключі. За спиною в неї пікнула сигналізація.

Щойно за ними захлопнулися двері в квартиру, він притиснув її до стіни, задрав светр, бюстгальтер і припав губами до сосків, що вистрибнули йому назустріч. Втамувавши першу спрагу, повернувся знову до губ. Сяк-так скинувши взуття, вони просувалися до ліжка — хаотичний клубок з рук, ніг, волосся, одягу. Її пальто залишилося на підлозі в коридорі, його впало десь на порозі вітальні, і він наступив на власний шарф, на крісло полетіли сорочка і светр, на килимі нещасно скомкалися брюки й джинси. 
Чоловік і жінка спліталися й розпліталися, ставали одним цілим і віддалялися, поглинали й народжувалися одне з одного, пили і не могли втамувати спрагу. Вони воліли безроздільно володіти одне одним, а коли торкалися шкіри, ключиць, животів, то пальці їхні тремтіли від непевності. Коли ж, окрім бажання оволодіти одне одним, не залишилося нічого, він підім’яв її під себе, а вона так міцно обвила його, що провалилася б в нього, якби це дозволяли закони фізики. Він притиснув її руки до ліжка у неї за головою, роззброївши їй груди й живіт, і рухався в ній, майже не відриваючи своїх стегон від її, лише легенько погойдуючись. Її тіло відкликалося на кожен його поштовх, вона хотіла ще, і ще, і ще глибше занурити його в себе, зжерти його. Хотіла поглинути його і тієї ж миті розлетітися на атоми. Коли напруга в ній стала більша за неї саму, він перевернув її на живіт, згріб в кулак її волосся на потилиці, пальцями іншої руки зімʼяв і стиснув соски, вкрив поцілунками спину від шиї до низу лопаток, не виходячи з неї і не зупиняючись ні на мить, і коли її дихання стало важким, а насолода нестерпною, він ледь сповільнився, щоб за секунду у кілька швидких рухів завершити все для них обох. 
Завірюха за вікном вщухла.