Женя і Саша. 1.4

Пару тижнів потому директор зустрів Женю хитрою усмішкою.
- Що? — Женя глянула на наручний годинник, оглянула себе: та ні, не спізнилася й з одягом все гаразд. Сьогодні вона, принаймні, не в піжамних штанях прийшла — кінець листопада не найкращий сезон для такого вбрання. — Що таке?
- Тобі записка.
І Артем передав їй простий паперовий конверт. З конверта випала знайома картка графітового кольору. Женя хмикнула. На зворотній стороні картки було написано від руки дрібнуватим почерком: 

Я розумію, від чого вам неприємно. 
Я розумію, чому це неприємно.
Я більше так не буду. 

«Я більше так не буду». Женя гиготнула. Довго думав? Адже спеціально сформував саме так, хитрий лис. За неповні чотири місяці їхнього дискусійного клубу вони непогано вивчили одне одного: вони були з одного покоління, несли в собі спільний соціо-культурний код. І почуття гумору, часом чорніше за безмісячну ніч, у них точно було однаковим. Не раз і не два вони угорали з максимально мерзенних анекдотів чи мемів так, що Жені доводилося хрюкати і стогнати в зігнутий лікоть, аби не розреготатися на весь ресторан. У них навіть узгодилася шкала мерзенності: перший ступінь просто “фу”, другий “фу, Саша!” і третій, найгидкіший, “фу, Бератер!”. До речі, це ніяк не дисонувало з тим, що до останньої зустрічі вони зверталися одне до одного на ви.

Женя кинула картку у візитницю на столі й сіла працювати. З кабінету показалася кудлата голова шефа. Він уважно на неї подивився і щез за дверима — Женя підвела голову, саме коли він майже скрився у себе. До обіду він ще кілька разів виглядав зі свого лігва. 
- Та шо таке, Санич? — Женя підняла окуляри на лоб. — Шо ти, як партизан у засідці? 
Артем вийшов в офіс.
- А ти обідатимеш сьогодні з нами?
Ах, он воно що! Який кмітливий Артем Санич, швиденько склав два і два.
- Так, — Женя хитро зіщулилася і склала руки на животі, віддзеркалюючи Санича. — Як і вчора, і позавчора, і тиждень тому. Але, якщо тебе гнітить моя компанія, я можу поїсти деінде. Або можеш підкинути мені ще пару задач, і тоді мені взагалі ніколи буде їсти. 
Санич закотив очі і показав їй середній палець. Женя зробила такий самий жест у відповідь. Не те, щоб у них в компанії було нормалізоване панібратство, але іноді, в рідкісні влучні моменти, можна було і “компліментами” з шефом обмінятися. 

“Якщо ти мене підколола за те, що я тебе нагрузив, то ти знаєш, що я шукаю тобі помічницю”, — спливло віконечко месенджера.
“Тю”, — подумала Женя. Хотіла трошки з’язвити, але схаменулася — досить і факів на сьогодні.
“Абсолютно ні. Я знаю, що ти шукаєш. І я пам’ятаю, які вимоги викотила, тому і не кваплю тебе”.
“Так, пані важко догодити. Але я впораюсь”.
Ну слава богу, він не надувся. 

У шефа бували хороші дні, а бували геть погані. В погані він ставав нестерпним, бубонів, доколупувався до всіх і всього і міг би вибісити магній. І якби у свої хороші дні Артем Санич не був стовідсотковим бубочкою, у якого можна працювати у дійсно вільному графіку, випросити гарне крісло, щоб гойдатися на ньому, коли думаєш, і лупити дротиками мішень, поки не осяє геніальна думка, мало хто терпів би його у дні погані. А так помічниця просто підсовувала йому папери з бухгалтерії, а замдиректора скеровував до нього важких клієнтів і адміністрацію бізнес-центру — і руйнівна енергія поганих днів Санича текла корисним руслом. Дівчата-креативщиці ж, зачувши зранку недобре, просто закидали йому в кабінет коробку “Полюсів” і вичікували, поки подіє.
Сьогодні у Санича був хороший день. А значить. у них у всіх також. 

Листопад і початок грудня були пекельним періодом для Жені. Втім, як і для всієї маркетингово-креативної братії. Але женіне життя ускладнювалося ще й тим, що, пішовши одного разу у відпустку в кінці грудня, вона тепер не могла відмовити собі у цьому задоволенні. Тож зараз вона гнала задачі, мов навіжена, щоб відпочивати десь до середини січня. 
Нудні, рутинні задачі, які, втім, потребували уваги й зжирали багато часу, вони віддали на фріланс. І того дня Женя саме підбивала роботу фрілансерів, щоб закрити місяць і виставити рахунки бухгалтерії. Вона зовсім не хотіла втратити бодай одного зі своїх позаштатних помічників, яких підбирала ретельно й прискіпливо, через невчасно виплачену зарплату. Бо це загрожувало їй новими пошуками, втратою часу, неврозом і бардаком, а вона цього страх як не любила.

Женя зняла окуляри і потерла очі. Все. Зарплати пораховано, рахунки відправлено. Час додому. Вона відкинулася на спинку крісла — крутезного крісла, яке одразу підхопило її спину й м’яко перевело тіло у положення напівлежачи, — і закрила очі. 
“Зараз приїду і завалюся у ванну. Запалю свічечки, сандал, ввімкну якесь АСМР-відео і лежатиму там до ранку. Їжу зараз замовлю — вона якраз доїде одночасно зі мною. От тільки придумаю, що мені хочеться. — Женя відкрила додаток доставки, обрала страви і на секунду зависла. — І пиво. Так, цілий літр”. 

Женін погляд впав на візитницю. Саша. Вона так не відповіла йому. А…а що треба відповісти? “Гаразд”? “Вибачення прийняті”? Чорт, як іноді складно бути дорослою. 
- Давай покроково, — звернулася вона сама до себе словами Санича. — Сьогодні ти надто втомлена, щоб обдумати це. Незрозуміло навіть, чи треба це обдумувати. Тож розберемось із цим завтра, а сьогодні треба поїсти,прийняти ванну і гарненько виспатися.