Женя і Саша.1.2.

- Бератер. Що за дивне прізвище? У кого взагалі такі прізвища? — подумала Женя, закривши черговий таск. — Окей, гугл, — зацокотіла вона по клавіатурі. — Що таке «бератер»?

Женя зареготала в монітор, побачивши відповідь пошуковика, благо, що в офісі на цей час вже нікого не було. Бератер — це консультант! Олександр Консультант, консультант. Дотепно. Вона потягнулася за телефоном.

- Ви навмисне обрали професію під прізвище? — запитала вона, почувши коротке «Бератер» в слухавці. 

- І вам добрий вечір, — відповів Олександр. Тон його був стриманий. Хм.

- Добрий. Приємно, що ви впізнали мене за голосом.

- Так, упізнав. Дивіться, ви можете підʼїхати завтра о другій, я буду у партнерів в БЦ Едельвейс. Наберете мене з холу, я зустріну.

Шо? Що він несе? Женя подивилася на екран телефону, ніби він міг пояснити їй, що відбувається.

- Ееее, нічого не зрозуміла.

- Домовилися, гарного вечора.

- Ага. 

І що це зараз було? Він відморозився? Дійсно призначив зустріч? Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво. 

Назавтра о чотирнадцятій Женя про всяк випадок спустилася в хол. Її розбирала цікавість, що за персонаж такий чудернацький той Олександр — то намагається її нагодувати, залишає свої контакти, то розмовляє так, ніби йому щось тисне. І прийде він чи таки балабол.

Олександр вже був в холі, він стояв під вражаюче великим старим фікусом (його навіть в новинах показували) і зосереджено друкував щось в смартфоні. 

- Я б із задоволенням звернулася до вас за консультацією, якби знала, в якій саме сфері ви консультуєте, — сказала Женя, підійшовши до нього.

Чоловік відірвався від гаджета. Точніше, спочатку широко усміхнувся, а потім сховав телефон до кишені.

- Я радий, що ви мені подзвонили.

- У вас дуже незвичне прізвище. І, хоч ви сказали дзвонити, якщо я зголоднію, цікавість перемогла пристойності. А серйозно, — Женя подивилася йому прямо в очі. Чортенята були на місці. - Перепрошую, що потривожила вас вдома. 

- Я і правда не люблю, коли мені дзвонять ввечері або у вихідні, — Олександр підставив їй лікоть і вони рушили до виходу. — Це мій час для родини, і його у мене не так вже й багато.

- Ще раз перепрошую.

- Не варто. Ви ж не знали, — він усміхнувся і трохи схилив голову набік.

Вони пройшлися в кінець кварталу, до того ресторану, де зустрілися три тижні тому. 

- Погода сьогодні — ніби боженька обійняв, — сказала Женя, знімаючи сонячні окуляри, коли вони зайшли в ресторан. — хоч і прохолодно.

- Я такої характеристики для погоди ще не чув, — Олександр взяв у неї пальто. 

“Ух ти. — подумала Женя. — Я такі манери бачила тільки у чоловіків старої школи. Коли ви ледь знайомі, а почуваєшся поруч з ним королевою.”

- Гаразд, — сказав Олександр, коли вони замовили їжу. — У мене теж є до вас питання.

Женя поставила трохи вбік склянку з негроні: я вся увага.

- Як вас звати?

Женя завмерла на кілька секунд, втупивши в Олександра погляд, сповнений нерозуміння. За ті секунди він прочитав в її очах обурення, образу і буквально побачив, як в її голові відбувається розумовий процес: світло усвідомлення розвіяло туман емоцій, і врешті Женя розсміялася. Дійшло.

- Євгенія. Мене звати Євгенія. 

- Ну слава богу. А то мені було не по собі, що я запросив пообідати незнайому людину.

- Тобто заплатити за незнайомку норм? — парирувала Женя, відпивши свій аперитив.

- Туше, — усміхнувся Олександр.

Женю ніби легенько струмом струснуло. Туше. Так казав тато, коли у неї виходив дотепний жарт або вона могла майже бездоганно аргументувати свою думку у дискусії. Туше. Вона так зосередилась на слові, перекатувала його на язику, немов намагалася розпробувати, що виринула із задумливості, лише коли офіціант виніс замовлення.

- Ой, - вона винувато усміхнулася своєму компаньону. - Я трохи зависла.

- Так, я помітив. Вас начебто викинуло в інший вимір, ніби слово туше — це якесь закляття.

- Певною мірою, певною мірою. 

Женя взяла ложку. Вони їли майже весь час мовчки. Але, як не дивно, це мовчання не було незручним, як буває, коли опинишся з малознайомою людиною наодинці і не знаєш, де себе діти, і вона не знає також. Така ж історія відбувається після болючих сварок, коли ви обоє сидите вразливі, як павук після линьки, повідкривали купу незвіданих рівнів одне в одному, повивертали усі ящики пандори і тепер не знаєте, як з цією новою людиною поводитись. Тому лише дурнувато усміхаєтесь. 

Так от між Женею і Олександром такого не було. Вони спокійно їли і обережно роздивлялися одне одного. Женя звернула увагу, що він не дістав з кишені телефон, відставив тарілку щойно стало неможливо зачерпнути суп, не нахиливши її, і як майстерно він вправляється з приборами, і як поклав їх на тарілку, коли закінчив. Натомість Женя навіть лівою рукою їсти не вміла, не кажучи вже про майстерність. Колись вона переймалася з цього приводу, намагалася навчитися, але вирішила, що краще доносити їжу до рота правою рукою, ніж розхлюпати її на півдорозі, тримаючи ложку за етикетом.