Розділ 19

Тренер сидів навпроти них за вузьким столом, схрестивши руки. Світло з неонової лампи било просто в обличчя, роблячи його ще більш втомленим, ніж зазвичай.
На екрані позаду — таблиця турніру. Біля «7RED» тепер палахкотіла зелена стрічка: ФІНАЛ.

— Ну що, вітаю, — сказав він тихо, навіть без усмішки. — Ви нарешті це зробили.

Саня вже відкрив рота, щоб щось вигукнути, але тренер підняв долоню:
— Не поспішай. Я радий, але й стурбований.

— Через що? — Маша нахилилась уперед.
— Через тебе, — відповів він без паузи. — І через твоє відчуття часу.

Він увімкнув запис із матчу: момент, коли після перемоги в залі загорілися вогні.
На відео всі святкують, а Маша стоїть нерухомо, з розширеними зіницями, ніби досі десь в іншому місці.

— Ти бачила це? — спитав тренер. — Тридцять секунд ти навіть не кліпала.

Маша на мить відвела погляд.
— Я… просто заглибилась у відчуття. Наче сцена ще триває.
— Це не відчуття, — перебив тренер. — Це збій або перенавантаження сенсорного шару. Ми вже перевіряли подібне минулого сезону — починається з секундної десинхронізації, закінчується втратами пам’яті.

Саня різко підвівся:
— Та не гони, тренере! Вона просто виклалася на максимум, у всіх так буває після VR-бою.

— Не у всіх, — сухо відповів він. — І не двічі за одну гру.
Повернувся до Маші:
— Мені треба, щоб ти пройшла додаткову перевірку перед фіналом. Ніяких тренувань завтра.

— Але ж ми тільки ввійшли у форму! — вигукнув Паша.
— А я не хочу, щоб хтось втратив орієнтацію посеред фіналу.

Кілька секунд мовчанки. Потім тренер важко видихнув і вже спокійніше додав:
— Ви молодці. Серйозно. Це було красиво. Але тепер мені потрібна дисципліна, не драма. Зрозуміло?

— Так, тренере, — хором відповіла команда.

Він кивнув і встав:
— Добре. Завтра о десятій — контроль, потім короткий бриф перед фіналом. Можете відпочити. І, — він подивився прямо на Машу, — не занурюйся сьогодні в систему. Обіцяєш?

Маша кивнула.
— Обіцяю.

Вони вийшли з кабінки. У коридорі світло було тепліше, але повітря — важке, мов після грози.
Саня кинув:
— Ну, якщо це фінал — значить, завтра ми або легенди, або ні.

— А може, обидва, — усміхнулась Маша, дивлячись на своє віддзеркалення у склі. — Бо здається, цей світ уже не зовсім розділяє, де гра, а де ми.

Після розмови з тренером команда вийшла на дах будівлі — туди, де завжди ховалися від шуму.
Нічне місто під ними тремтіло вогнями, а в повітрі пахло гарячою їжею з фудтраків унизу.
Паша розкинув руки на спинці лавки:
— Ну що, чемпіони, завтра — або вічна слава, або нас закопають у статистиці.

— Ти драматизуєш, — кинула Маша, обережно відпиваючи з пляшки енергетику. — Це просто фінал.

— Просто фінал, ага, — Саня витер лоб рушником. — Коли у тебе після матчу тренер каже, що твої зіниці не кліпають, то це вже не просто.

— Ну, якось ти жартуєш про все це легко, — підмітив Паша.

— Бо треба, — Саня підняв вказівний палець. — Інакше кукуха поїде.
Він помовчав, потім хитро глянув на Машу:
— Але якщо раптом щось трапиться — ну там, світ зламається, ми всі загрузнемо у вірті, — то я беру на себе благородну місію: одружусь з Машкою й заселяю новий світ нашими копіями.

Паша мало не поперхнувся:
— Ти серйозно?!
— Абсолютно, — Саня зробив вигляд, що клянеться рукою на серці. — Створимо нову цивілізацію — «7RED-2.0».
— А я тоді стану вашим місцевим богом любові, — хмикнув Паша, — і стежитиму, щоб ви не розвелись до третьої ітерації.

Маша закотила очі, але посмішка все ж прорвалась:
— Ви двоє навіть у катастрофі не зможете бути серйозними.
— Бо якщо все стане надто реалістичним, — відповів Саня, — треба зберігати хоч трішки гри.

Кілька секунд вони сиділи мовчки, дивлячись, як вітер грається банерами турніру, що ще не зняли з даху.
Місто під ними світилось, наче інтерфейс, що ніколи не вимикається.

— Завтра, — тихо сказала Маша, — останній рівень.
— І найкращий, — відповів Саня. — Бо в ньому ми точно не помремо.
— Сподіваюся, — додав Паша. — Хоча хто знає, як там сценаристи вирішили.

Вони засміялися.
На мить світ здався зовсім простим — без віртуальних глюків, без тренерських заборон.
Просто троє друзів на даху, які завтра мають зробити неможливе.

— Слухайте, — порушив тишу Саня, — я от що подумав. Раз завтра фінал, треба ж сьогодні якось… ну, морально підготуватися.
— Ти знову хочеш піцу? — підозріло спитала Маша.
— Не піцу! — Саня зробив урочистий жест, мов ведучий лотереї. — Є тут неподалік розважальний центр — VR-боулінг, автодром, кімната гравітаційного трюку. Але без компів! Ну, майже без.
— Тобто ти пропонуєш розслабитися в симуляції… щоб відпочити від симуляцій? — Паша пирснув.
— Головне — не думати про турнір. Або про те, що нас завтра знову можуть закинути в костюми епохи бароко.
— А якщо ще й співати заставлять, — додала Маша, — я відмовляюсь без гонорару.

Саня зробив вигляд, що записує щось у повітрі:
— «Маша, пункт перший: гонорар. Пункт другий: не давати Паші вибирати костюм, бо минулого разу він вибрав плаття з трьома спідницями».
— Зате ефектно! — гордо кинув Паша. — І взагалі, я тоді виграв у глядачів серця!

Вони засміялися.
У небі мерехтіли дрони реклам, а вдалині світилися вивіски нічного міста. Момент був простий, затишний, майже звичайний — саме тому такий цінний.

Маша піднялася:
— Гаразд, веди свій розважальний десант, Саня. Але попереджаю: якщо там знову буде щось з лазерами — я тебе сама здам тренеру.
— Домовились! — Саня підкинув руку. — Без лазерів. Максимум — автомати з попкорном.

І вони рушили вниз, у шум нічного комплексу — ще не знаючи, що завтра всі ці жарти вже звучатимуть інакше.

Вечірній центр гудів, як велетенський вулик. Неонові лінії вздовж даху Подолу тяглися вдалечінь, у хмарах кружляли рекламні дрони, а поруч із ними мигтіли жовто-блакитні прожектори турніру — «КіберАрена: Фінал сезону».