Розділ 13 (1)

Вони вже поверталися після екскурсії, коли Вітя раптом звернув убік:
— Ходімо не в кімнату, а сюди. Є одна штука, яку варто знати.

Вони зайшли до невеликої зали з рядами терміналів і консолей. Усе обладнання тихо гуділо, миготіли індикатори.
— А тут точно можна? — озирнувся Паша.
— Та можна, — відмахнувся Вітя. — Це тренувальний блок, нічого секретного.

Вітя ходив туди-сюди, ніби шукав слова. Нарешті зупинився:
— Слухай, ти ж досі думаєш, що того чувака тупо вигнали, бо він «крота» грав?
— Ну… — Паша знизав плечима. — А що ще? «Крота» ж ніхто не любить.

Вітя важко зітхнув і сів на край сусіднього ліжка:
— Все складніше. «Кріт» — це ж тимчасова роль. Сьогодні випадає мені, завтра — тобі. Сам факт ніхто не карає. Це частина гри.
— То в чому ж прикол?
— Прикол у тому, що на того гравця було замовлення. Як тільки він отримував роль крота — мусив злити все: шляхи, тактики, розташування. А щоб він точно не відморозився, на нього навісили сторонню програму. Щось на кшталт «передавача даних».

— І що, він сам погодився? — насупився Паша.
— Та хто його знає, — похитав головою Вітя. — Він казав, що то просто «слідилка». Але код був чужий, несертифікований. І вдома, може, це б і зійшло з рук. Але у Хабі стоїть власний захист. Як тільки система засікла втручання — одразу загорілася тривога. Адміни й тренери отримали сигнал.

— Тобто його спіймали прямо під час тренування?
— Ага, — кивнув Вітя. — Далі вже без варіантів: виліт зі складу, бан на турніри. Ще й пощастило, що справу не віддали вище — підстав було більш ніж достатньо.

Паша замовк, ковтаючи почуте:
— Жорстко. А якщо він справді не знав, що там за код?
Вітя гірко всміхнувся:
— Оце й страшно, Паш. У кіберспорті тебе можуть використати як пішака. Ти думаєш, виконуєш «дрібну фігню», а на кону мільйони.

Він нахилився ближче:
— Хочеш доказ, що Іван реально нас продав? Я тоді запис отримав.

Вітя вивів на динаміки уривок. Чужий голос шепотів:
— …чекай моменту, поки отримаєш крота…
— …не забудь пароль… «inceptum novum»…
— …як тільки будеш усередині системи — скажеш це, і процес запуститься…

Паша похитав головою:
— Тобто все було серйозно… не вигадки…
Вітя вимкнув запис:
— Саме так. Ми граємо — а інші грають нами.

У цей момент збоку на панелі мигнув зелений індикатор і одразу згас. Наче короткий подих машини.
Паша насторожено озирнувся:
— Чув?
— Та це вентилятори, — махнув рукою Вітя. — Тут завжди так.

Хлопці вийшли, а в глибині системи повільно прокидався чужий код.

Вони вийшли у коридор, де вже було тихо й напівтемно — більшість команд розійшлися по кімнатах. Лише десь у залі тренажерів чулися короткі вигуки та стукіт бігових доріжок — хтось ще допрацьовував витривалість.

— То що, спати? — позіхнув Саня, тягнучи Машу за руку. — Завтра ж жеребкування.
— Спати, — підтвердив Вітя. — Зранку буде купа руху.

Паша ж ішов мовчки, замислений. У голові звучала фраза: «Ми граємо — а інші грають нами…»

Коли вони розійшлися по кімнатах і світло згасло, в апаратній підсистемі знову мигнув той самий зелений індикатор. Цього разу — довше. Але вже ніхто не бачив.