Розділ 12 (2)

Хаб гудів, як мурашник: у коридорах снували стажисти, миготіли дрони, стіни сяяли рекламою.
— Ну, от воно, — буркнув Вітя, розвівши руками. — Серце кіберспорту.

Паша озирався на всі боки, наче школяр на першій дискотеці.
— А це… що за черга?
— Це до NaVi, — пояснив Вітя. — У них фан-зустріч. Пішли краще в музей кіберспорту, тобі сподобається.
— Та й справді, давненько я там не був, — протягнув Саня. — Ходімо швидше, поки фанати не заполонили весь Хаб.

Вітя крокував попереду, розмахуючи руками, мов справжній екскурсовод:
— Ліворуч у нас зал фанатів Скевича. Туди краще не заходь — нам із ним не змагатися.
— А праворуч — музей кіберспорту. Прошу не торкатися експонатів руками, особливо якщо вони ще працюють.

У скляних вітринах лежали «святині»:

• стара механічна клавіатура із залиплою клавішею «Alt»,
   
• перша мишка з роз’ємом USB-C (табличка: «ніхто так і не зрозумів, навіщо»),
   
• колекція геймерських крісел — від облупленого DXRacer до експериментального «трону-масажера», в якому застряг манекен.
   

— Це що за мумія? — прошепотів Саня, ткнувши пальцем у крісло.
— Легенда каже: гравець RageQuit вийшов із лобі… і не повернувся, — серйозно відповів Вітя.

— А ось тут святиня! — Вітя випрямився. — Перша трилітрова банка від Димаги.
— В сенсі «перша»? — здивувався Паша. — Та що, їх було кілька?
— Авжеж, — хмикнула Маша. — Ходять чутки, у нього був цілий холодильник.
Саня прижався до скла:
— Та ну… вона ж пузириться! Це шо, газована свята?
— Нє, — пошепки мовив Вітя. — Це вона бродить. Через кілька років тут буде дегустація «вінтажної комбучі».
Усі зареготали.

Далі йшла вітрина «Аудіо-мемів». Паша натиснув кнопку — і одразу:
— «This is terrible damage!»
— «Нажав БКБ… піздно!»
— «Рєбята, пушьте, вони просто стоять!»
Саня схопився за серце:
— Зупиніться, у мене флешбеки! Я ж під це виріс!

У сусідній вітрині лежала стара USB-флешка з написом:
«Останній конфіг s1mple. Завантажено у 2033 році».
— Оце релікт, — поважно мовила Маша. — На ньому баланс всесвіту тримається.

На іншому боці залу висіла табличка: «Державні нагороди Арена-Хабу». Справді, у рамці сяяв документ із підписом: «Президент України Михайло Лебіга».
— Та ну, — присвиснув Паша. — Президент у Хаб заходив?
— Ага, — кивнув Вітя. — Грамоту вручив, фоткався з дотерами, а потім, кажуть, пішов катати пабчики. На четвертій позиції, ясна річ.
— Президент-сапорт, — хмикнув Вітя. — Оце справжня жертва заради народу.

Експонати дивували один за одним. «Дрон-камерман Model V3» — той самий, що на Overwatch League влупився в голову коментатору; той дограв із пов’язкою на оці й став мемом: «GG, але бачу півкарти».

«Тактичний рюкзак із PUBG Classic» — переможець першого світового турніру носив його ще й на власне весілля.

Голограма першого VR-римейку, де, кажуть, один гравець настільки вжився, що оселився на «нижній карті» назавжди.

У центрі залу виблискувала скляна колба з підсвіткою. Усередині повільно обертався старезний кросівок.

— Це шо ще за… — присів Паша.

— Не «шо», а легендарний кросівок-снайпер, — урочисто пояснила Маша. — У 2028-му один гравець після програного клатчу жбурнув ним у монітор. Монітор розбився, але кросівок влучив прямісінько в голову суперника за LAN-столом. Фраг зарахували. З того часу він символ непередбачуваності кіберспорту.

— Кросівком?! — вибухнув Паша.

— Ага, — кивнув Вітя. — Тепер усі перед турнірами фоткаються з ним «на вдачу».

На виході з музею під прожектором стояла величезна бронзова комп’ютерна миша, завбільшки з кавун. Ліва кнопка сяяла від тисяч доторків.
Табличка:
«Потреш ліву кнопку — буде влучність. Праву — буде вдача. А як покрутиш колесо — лагів не буде (не доведено)».

Паша скептично хмикнув, але таки потер ліву.
— Ну, лишнім не буде.
— А он бачиш виїмку? — Вітя нахилився ближче. — Є байка…

І він розповів історію про хлопця з CS:GO, який випадково покрутив «секретну кнопку кохання». Тоді познайомився зі своєю майбутньою дружиною у фіналі матчу. Тепер вони відома кібер-пара, і навіть вінчалися тут, у Хабі.

Паша слухав із виряченими очима:
— Та ну, це ж рофл!
— Ну то перевір, що втратиш? — підколов Вітя.
Паша, буркочучи, таки сунув палець і провернув.

У цей момент повз пройшла пара у геймерському мерчі. Жінка потерла ліву кнопку, чоловік — виїмку. І зробили це так серйозно, що Паша розгубився.
— Вони шо, реально вірять?
— Це не просто хто-небудь, — пояснив Вітя. — Вони топ-16 минулого сезону. У фінал тричі виходили. І разом живуть уже років десять.

Паша довго мовчав, тоді буркнув:
— Може, й справді тут якась магія… чи, як мінімум, психологія.
— А іноді цього достатньо, — усміхнувся Вітя.

Вони відійшли від музею, а позаду пролунав голос відвідувача:
— Ей, малий, ти хоч крутанув правильно? А якщо в інший бік — то все, до кінця сезону «соло-мід без гангів» гарантовано!
Паша скривився й пробурмотів:
— Та ну його…
— Ладно, ходімо вже, — махнув рукою Вітя. — А то Саньок із Машею он розбрелися. Тихше, глянь — по ходу, він точно хоче до миші прикластися.

Вітя повів Пашу ще далі, і вони зазирнули в окрему залу. Там за довгими столами сиділи сиві чоловіки з животами й із запалом клацали мишками.
— Це… хто? — прошепотів Паша.
— Діди-засновники, — урочисто сказав Вітя. — Ті самі, що кібертспорт ще в нульових піднімали. Он той дядько — досі в Доту шпилить.
Паша аж підскочив:
— Та ну, це що, Пупей?!
— Схоже, — кивнув Вітя. — У нього вже онуки, а він усе в харду.
Діди кричали один одному, хто «кріпа добив», хто «вард не поставив». Атмосфера була така, наче тут час зупинився.

Наприкінці Вітя все ж завів Пашу в тренажерний зал, де їх уже наздогнав Саня. Там VR-тренажери світилися всіма кольорами. Один хлопець біг на біговій доріжці, але раптом вона пришвидшилась — і той гепнувся просто в екран.
— Це нормально? — злякано запитав Паша.
— Нормально, — кивнув Вітя. — Тест на реакцію. Якщо вижив — молодець. Якщо ні — як тренер каже, «мінус баласт».
Саня зареготав:
— Все, Паша, ласкаво просимо в спорт.