Глава 33. Євген

Я не розумію, що відбувається з Алісою. Її поведінка стає дивною, відстороненою. Вона уникає мого погляду, її очі, зазвичай такі живі, зараз сповнені смутку, а усмішка, якщо й з'являється, то натягнута, немов маска. Я довго думаю про це, намагаючись знайти причину її змін. Можливо, це через Сашу? Можливо, вона почула нашу розмову? Ця думка, як крижана голка, пронизує моє серце.

Я вирішую, що мені потрібно з нею поговорити. Я не можу більше терпіти цю невідомість, це мовчазне непорозуміння, яке висить між нами, як важка хмара. Тож увесь день чекаю моменту, коли ми залишимося наодинці, коли шум і гамір стихнуть, і ми зможемо почути один одного.

Помічаю, як після вечері Аліса виходить на терасу. Одразу йду за нею, передаючи Міланку, яка й на крок від мене не відходить, пані Олені. Вона, як мама, бачить, що між нами щось не так, тому підбадьорливо мені всміхається, ніби благословляючи на розмову-примирення. 

Вечірнє повітря прохолодне, напоєне ароматом весняних квітів. Тераса освітлена м'яким світлом ліхтарів, створюючи затишну, майже інтимну атмосферу. Аліса стоїть, дивлячись на темне небо, усіяне дрібними зірками. Її силует виглядає таким крихким і самотнім.

– Алісо, – тихо кажу я, беручи її за плечі. Її шкіра під моїми пальцями здається гарячою. – Що сталося?

Вона здригається від мого дотику, немов від дотику чогось чужого, і повільно повертається до мене. Її очі, великі і темні, дивляться на мене з сумом.

– Нічого, – відповідає вона, її голос тихий і втомлений. – Я просто захотіла подихати повітрям. Все добре.

– Ні, не добре, – наполягаю я, відчуваючи, як тривога стискає моє серце. – Я бачу, що з тобою щось не так.

– Просто втомлена, – каже вона, відводячи погляд. – Це все.

– Алісо, ми ж не чужі, ти згодна? – кажу я, намагаючись достукатися до неї, до її душі. – Ти можеш мені довіритися.

– Авжеж не чужі. Ми ж друзі, – кволо всміхається вона.

Слово «друзі» боляче ранить мене, немов ніж, встромлений у серце. Я хочу бути більше, ніж другом. Я хочу бути тим, хто зробить її щасливою, хто розвіє її сум.

– Я хотів би бути більше, ніж другом, – кажу я, дивлячись їй в очі, намагаючись передати всю глибину своїх почуттів.

Вона відводить погляд, її плечі опускаються, і вона зітхає.

– Ми стільки пережили разом. Думаю, це нас назавжди поєднало. Так що це можливо справді більше, ніж дружба. Ми майже родичі, – видає вона. Ще краще. Ще тільки братом її бути не вистачає. Та все це так дивно… Адже ще кілька днів тому вона горнулася до мене, линула до мого тіла, мліла від поцілунків. А зараз… родичі?

– Ти ж знаєш, що я не це мав на увазі. Я не хочу бути твоїм родичем. Можливо, нам варто спробувати перетворити брехню на правду? – мить її мовчання – моя найбільша кара. Її очі, що блиснули сяйвом наднової, раптом знову гаснуть. Не розумію, що відбувається.

– Я не певна, що це те, чого нам треба, – каже вона. – Я маю думати про Міланку. Не варто дозволяти їй прив'язуватися до чоловіка, який тимчасово в житті її мами. Адже після повернення в Київ все буде як раніше.

Її слова – як холодний душ. Я розумію, що вона боїться знову пережити біль, боїться прив'язатися до мене, знаючи, що я піду. Її страх – це стіна, яку я не знаю, як зруйнувати.

– Не обов'язково, щоб все було, як раніше.

– В тебе своє життя. Ми в нього не вписуємося, – зітхає вона. – Краще й не починати, щоб не засмутитися. Я думаю, нам були просто потрібні гарні спогади. Залишімо одне одному тільки хороші емоції від цієї подорожі.

Її очі сповнені смутку і рішучості, немов вона вже прийняла рішення. Я відпускаю її плечі, відчуваючи, як моє серце стискається від болю. Не очікував такої відповіді. Я думав, між нами все по-справжньому.

– Добре, – кажу я, мій голос сповнений розчарування. – Я зрозумів.

Я розвертаюся і йду, відчуваючи, як самотність знову огортає мене з усіх боків. Я не знаю, що робити. Я не знаю, як завоювати її довіру.

Виходжу на вулицю. Мені потрібно подихати. До мене одразу відходить Катя, її очі блищать цікавістю, немов вона знайшла розгадку складної головоломки.

– Отже, – каже вона, її голос сповнений сарказму. – Ви не разом? І що все це означає?

Я відчуваю, як мої щоки палають від збентеження. Вона все чула, цьому нема сумнівів. Прокляття! Що за довгий ніс? Скільки можна його пхати, куди не просять? 

Я не хочу обговорювати це з Катею, але вона наполеглива.

– Це складно, – кажу я, намагаючись відвести погляд. – Не твоя справа.

– Ой, та невже? – вона сміється. – А я думала, що ми тут всі друзі.

– Катю, будь ласка, – кажу я, намагаючись зберегти спокій. – Не лізь не в свої справи.

– Ну добре, добре, – вона піднімає руки вгору, немов здаючись. – Але я ж просто запитала. Піду спитаю в Аліси. Може сестричка захоче поділитися історією, як сталося так, що вона і її “наречений” – навіть не пара.

Я дивлюся на неї, відчуваючи, як гнів піднімається в мені. Я не хочу, щоб вона знала правду. Я не хочу, щоб вона розповіла Алісі. Адже я заради того тут, щоб Катя не знущалася з сестри. Натомість я все зіпсував. Тепер все стане лише гірше.

– Катю, – кажу я, мій голос стає тихим і наполегливим. – Будь ласка, не кажи Алісі, що чула нас. Нехай вона і не здогадується, що ти знаєш все.

– Чому? – вона піднімає брову. 

– Тому що так потрібно, – карбую ці слова.

Катя дивиться на мене кілька секунд, а потім зітхає.

– Добре, – каже вона. – Я збережу твою таємницю. Але ти мені винен.

Я киваю, відчуваючи, як тягар знімається з моїх плечей. Але я знаю, що це лише тимчасово. Рано чи пізно Аліса дізнається правду. Катя не та, кому можна довіряти.

Я дивлюся на терасу, де ще кілька хвилин тому стояла Аліса. Я все зіпсував. Вона кликала мене сюди, щоб вдати щасливу перед родиною, а я все зруйнував. Я зруйнував її довіру. Якщо батьки теж дізнаються про обман, її стосунки з родиною будуть остаточно зруйнованими. І це буде моєю провиною. Не слід було говорити з нею про свої почуття в цьому домі. Хіба не міг покликати на прогулянку і там вже говорити щиро?