Глава 32. Аліса

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках. «Досить, Алісо, – сказала я собі, дивлячись у дзеркало. – Ти сильна». Я вмилася холодною водою, намагаючись змити сліди сліз і втому. Моє відображення в дзеркалі здавалося мені чужим – бліде обличчя, червоні від сліз очі. Довелося попрацювати тоналкою, щоб все приховати.

Вийшовши з кімнати, я знаходжу тітку Марту, яка сиділа на дивані у вітальні.

– Хрещена, – кажу я, підходячи до неї, – я хотіла вам подякувати. Вечір був чудовим! Перепрошую, що я трохи відлучилася. Голова розболілася.

– Ой, Алісочко, – усміхається вона, – я все розумію. Я так рада, що в тебе все налагодилося. Женя чудовий хлопець, як мені здається.

– Чудовий, – щиро відповідаю я, приховуючи, як тяжко мені на душі. Чудовий, та не мій.

Я ще трохи розмовляю з тіткою Мартою, намагаючись здаватися радісною, але в глибині душі відчуваю порожнечу. 

На місто повільно опускається вечір, фарбуючи небо в ніжні відтінки рожевого та помаранчевого. Останні промені сонця ковзають по верхівках дерев, створюючи мерехтливі тіні на траві. Тихий шелест листя змішується з віддаленим щебетанням птахів, які готуються до сну. Повітря стає прохолодним, наповнюючись ароматом весняних квітів. Ліхтарі на терасі м'яко засвічуються, створюючи затишну атмосферу. В будинку теж повсюди вмикаємо світло. Вечірня тиша огортає все навколо, даруючи відчуття спокою та умиротворення.

Тітка Марта, тепло прощаючись, їде додому.

А я йду до дитячої кімнати, де Міланка грається з новою іграшкою.

– Маленька, – шепочу я, підходячи до неї, – час спати.

– Ще трошки, мамо, – просить вона, дивлячись на мене своїми великими сонними оченятами.

– Ні, сонечко, – кажу я, беручи її на руки. – Вже пізно.

Переодягаю Міланку в піжаму, вкладаю в ліжечко і читаю їй казку. Вона швидко засинає, зморена емоціями від довгого дня. Я сиджу поруч, відчуваючи, як сльози знову підступають до очей. Думаю про те, що життя несправедливе до мене. Даруючи надію, знову безжально її забирає. Але мені є заради кого триматися. Так, як трималася тоді, коли пішов Єгор, зможу й знову. Ніч здається нескінченною, а біль у грудях – нестерпним.

Женя заходить в кімнату, його обличчя сповнене турботи.

– Заснула? – шепоче він. Я киваю. Стараюся не дивитися йому в очі. Не варто видавати свого стану, бо ж це буде жахливо. Він мені нічого не обіцяв. Я сама повірила в свою ж брехню. Сама себе обнадіяла, сама розчарувалася. Це лише мої проблеми. – Ходімо?

– Я посплю сьогодні біля неї, – всміхаюся.

– Алісо, ти не можеш тут спати, – тихо каже він. – Тобі буде незручно.

– Мені байдуже, – шепочу я, не відводячи погляду від Міланки. – Я хочу бути поруч з нею. Я за нею скучила ці дні.

– Але ж… – він заходить в кімнату ближче і пильно дивиться в моє обличчя. – Ти на мене ображаєшся? Я зробив щось не так?

– Це не пов’язано з тобою. Просто материнські почуття. Хочу побути з дочкою. Я часто сплю з нею поруч. Мені так подобається насолоджуватися її запахом, обнімати її, поки вона ще маленька. Її дитинство не повториться, треба насолодитися ним сповна…

 Він дивиться на мене кілька секунд, а потім зітхає.

– Добре, як хочеш, – його голос сповнений жалю. – Але якщо тобі щось знадобиться, я буду в кімнаті.

Він виходить і зачиняє двері. Я залишаюся наодинці з Міланкою, відчуваючи, як самотність огортає мене з усіх боків.

Лягаю поруч з донькою, намагаючись знайти зручне положення на маленькому ліжечку. Її тепло заспокоює мене, але біль у грудях не вщухає.

Я думаю про Женю, про Сашу, про все, що сталося. Його слова все ще звучать в мене в голові, мов зіпсована платівка. “Допомагаю другу… Обговоримо наші стосунки пізніше…”. Сльози котяться по моїх щоках, і я намагаюся стримати ридання, щоб не розбудити Міланку. Я відчуваю себе такою дурною і вразливою.

Тривожні сни дошкуляють всю ніч, аж до ранку, тому я прокидаюся з болем у спині та голові. Міланка все ще спить, її маленьке обличчя виглядає таким безтурботним. Я дивлюся на неї і відчуваю, як моє серце стискається від любові.

Обережно встаю з ліжка, намагаючись не розбудити дівчинку, і йду у ванну. З подивом відзначаю, що в дзеркалі бачу бліду, втомлену жінку з червоними від сліз очима. Холодна вода і недешева косметика допомагає мені привести себе в порядок. Обличчя стає звичайним, але серце… Нема тоналки для зраненої душі. Хоча ні, є. Єдине, що зараз важливе – це моя донечка. Тому я повертаюся до неї, точно знаючи, що заради неї я знову зберу своє життя докупи.