Глава 31. Євген

Телефонний дзвінок Саші – як удар грому серед ясного неба. Її голос, такий знайомий, але водночас чужий, пронизує мене.

— Жень, привіт, — звучить її голос, тремтячий і невпевнений. 

— Привіт. Що ти хотіла? Ми вже все обговорили, здається, — різко кажу я. Це дівчина, заради якої я був готовий на багато в свій час. Але вона все зруйнувала і я не розумію, нащо нам розмовляти.

— Я… я хотіла вибачитися.

Я відчуваю, як усередині мене піднімається хвиля роздратування.

— Вибачитися? За що саме, Сашо? — питаю я, намагаючись стримати гнів.

— За все, — зітхає вона. — За те, що була такою дурною, за те, що не цінувала тебе. Я зрозуміла, що зробила помилку.

Помилку… Зрада — це помилка? За неї можна сказати “вибач” і все мине? Розтоптане серце все забуде? Є дійсно настільки наївні люди, які вірять в це? Та менше з тим.

Я дивуюся, як мало її слова торкаються мене. Де ті емоції, що колись вирували в мені при її голосі? Де біль, де образа? Їх немає. Залишилася лише порожнеча. Час і справді лікує. Назар мав рацію: ця поїздка пішла мені на користь. Всі ці шалені події з Алісою і її родиною залатали моє серце. Воно готове знову любити. Це так несподівано, але від того не менш хвилююче.

— Запізно, Сашо, — кажу я, дивлячись у вікно на вечірнє небо. — Я вже не той, ким був.

— Але ж ми можемо поговорити, — наполягає вона. — Я хочу все виправити. Давай зустрінемося.

— Скоро повернуся в Київ, там і обговоримо наші стосунки, чітко карбую слова. Я добре знаю її. Вона вперта і наполеглива. Якщо скажу, що не хочу говорити з нею, телефонуватиме що дві хвилини. З нею справді краще поговорити при зустрічі і пояснити їй, що є речі, які пробачити не можна.

— Ти не в місті? А де? Скажи, я сама приїду до тебе, — тут же відповідає вона. І це цілком очікувано.

— Ні, Сашо, — кажу я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно, але твердо. — Не треба сюди приїжджати. Я допомагаю другу і відпочиваю. Тобі тут нічого робити.

— Де ти? Хто цей друг? Я його знаю? — як же складно розмовляти з людиною, яка тебе не чує.

— Сашо, я ж сказав, що це тебе не стосується. Ми більше не пара, тож де я, з ким інформація не для тебе. Все в минулому і ти сама в цьому винна. Я не хочу з тобою розмовляти. Дай мені спокій, будь ласка, — кажу я, перш ніж покласти слухавку.

Я дивуюся сам собі. Я не відчуваю до Саші нічого. Лише порожнечу. Мої справжні почуття тепер належать іншій людині. Алісі. Її образ заповнює мої думки, її усмішка зігріває моє серце.

Я повертаюся до вітальні, де гамір і сміх здаються мені такими далекими. Мій погляд падає на блакитноока красуню. Вона сидить за столом, але її очі порожні, а обличчя бліде. Що з нею?

Наш короткий діалог якийсь напружений. Ніби вона не хоче зі мною розмовляти.

Дівчина встає і каже, що втомилася, перш ніж вийти з кімнати. Я відчуваю, як усередині мене з'являється тривога. Я знаю, що щось не так.

Я дивлюся на двері, за якими зникла Аліса, і відчуваю себе геть самотнім. Не розумію, що відбувається, чому вона така засмучена, адже кілька хвилин тому вона сяяла радістю і сміхом.

Я хочу піти за нею, але що я їй скажу? Негарно залишити гостю, яка принесла подарунки. Це ж буде неповага.

Я сідаю за стіл і намагаюся ввімкнутися в розмову, але мої думки далеко. Я думаю про Алісу, про Сашу, про все, що сталося. Я відчуваю себе таким розгубленим і самотнім.