Глава 30. Аліса

Коли Женя йде з-за столу в вітальні, повній народу і гамору, стає якось пусто. Я схвильовано проводжаю його поглядом. Хто міг подзвонити до нього зараз? Чому він виглядав таким схвильованим?

Я не втримуюся на місці. Вирішую, що це звичайна турбота, а не ревнощі, і йду за ним. Він заходить на кухню. А я завмираю біля дверей.

Алісо, що ти тут робиш? Яке ти маєш право підслуховувати його? Або заходити всередину? Він тебе не кликав, тож повертайся до гостей. Це не нормально. Він не твій чоловік, а навіть якби ним був, всеодно ти не маєш жодного морального права…

Я вже навіть рушаю назад, але фраза, яку чую, зупиняє мене.

— Скоро повернуся в Київ, там і обговоримо наші стосунки, Сашо, — впевнено каже Євген. Моє серце завмирає. Що він там казав? Що на днях розлучився з дівчиною… Певно, не до кінця. Або ж це було лише сварка і вони помиряться. А я, мов дурепа, тут розмріялася.

— Ні, не треба сюди приїжджати! Я допомагаю другу і відпочиваю. Тобі тут нічого робити! — звучить впевнено і різко, але я не слухаю, що далі. Мені перехоплює подих. Так от що він їй сказав? Що допомагає другу. Навіть не подрузі. Так брешуть жінці, коли заводять коханку. 

Я повертаюся за стіл і намагаюся вдавати, що все добре. Стараюся увімкнутися в розмову, всміхатися, але в моїх вухах все ще лунає почута нещодавно фраза. Я розумію, якою ідіоткою була і від того мені дуже прикро.

Відчуваю, як усередині мене клубочиться щось темне і неприємне. Ревнощі? Розчарування? Образа? Чи все одразу? Я намагаюся зосередитися на розмові, але слова гостей звучать як далеке гудіння. Мої очі не можуть відірватися від кухні, де Женя все ще говорить по телефону. Я уявляю собі Сашу, її голос, її усмішку, і моє серце стискається від болю.

Нарешті Женя виходить з кухні. Він виглядає трохи напруженим, але намагається усміхнутися. Його погляд зустрічається з моїм, і я відчуваю, як мої щоки палають. Я намагаюся усміхнутися у відповідь, але моя усмішка виходить натягнутою і штучною.

Він підходить до мене, і я відчуваю, як моє тіло напружується.

— Все добре? — питаю я, дивлячись в його очі.

— Так, нічого серйозного, — каже він, а мені від того ще гірше. Звісно, він не має нічого мені пояснювати або розповідати. Я повертаюся обличчям до тітки Марти, слухаючи її історію. Але Женя все ще дивиться на мене надто прискіпливо:

— Усе гаразд? — питає він, його голос звучить стурбовано.

— Так, — відповідаю я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно. — Просто трохи втомилася.

— Ти виглядаєш блідою, — каже він, нахиляючись ближче. — Можливо, тобі варто трохи відпочити?

— Ні, все добре, — наполягаю я, відводячи погляд. Я не хочу, щоб він бачив, як я засмучена.

Я відчуваю, як сльози підступають до моїх очей. Я не можу повірити, що знову почуваюся такою дурною. Я дозволила йому обдурити себе. Я знову повірила в казку, яка виявилася брехнею.

Я встаю з-за столу, намагаючись стримати сльози.

— Я піду на хвилинку, — кажу я, перш ніж вийти з кімнати.

Я йду в свою кімнату і зачиняю двері. Сідаю на ліжко і дозволяю сльозам текти. Я відчуваю себе такою самотньою і розчарованою. Я не знаю, що робити. Я не знаю, чи можу довіряти Жені і чи хочу взагалі мати з ним справу. Хай ця вся брехня закінчиться.