Глава 27. Євген

Ранкове сонце, пробиваючись крізь важкі, свинцеві хмари, ледь торкалося верхівок будинків, розфарбовуючи вулиці міста в бліді, теплі відтінки. Я сиджу у затишній кав'ярні, спостерігаючи за містом, що повільно прокидалося від нічного сну. Аромат свіжозвареної кави та хрускіт ранкових газет створювали відчуття звичного спокою, на моїй душі ставало значно легше.

Вчора я викликав з міста детектива, старого знайомого, якому довіряв, як самому собі. Він обіцяв розібратися в цій заплутаній справі, знайти докази проти Василя, вивести його на чисту воду. Поки детектив працює, я захотів провести час з моїми дівчатами (я сказав “моїми”?), відчуваючи, що їхня присутність — це єдине, що може врятувати мене від безодні хвилювань і гніву.

— Я маю тобі подякувати. Ідея поснідати в кав’ярні була чудовою, — щебече Аліса, рукою ніжно торкнувшись волосся доньки. Я всміхаюся.

— А я, здається, маю подякувати Назару. Ідея поїхати сюди була ще кращою, — підморгую їй.

— Тільки б ще не всі ці шпигунські справи… Не подобається мені все це, Жень. Мені весь час здається, що за нами стежать.

— Я наразив вас на небезпеку? — слова Аліси чуються мені саме так. Але я не хотів нашкодити їй. — Я можу переїхати в свій будинок. Ти просто скажи. Якщо ти боїшся…

— Ще не вистачало! Я і за тебе боюся! — палко каже вона, а тоді, наче соромлячись, додає: — Ти приїхав через мене. Я відповідальна. Що скажу Назару?

Я всміхаюся. Ми гуляємо містом, насолоджуючись кожною миттю цього чудового дня. Міланка, з її безтурботним сміхом, бігає за голубами, а Аліса розповідає про історію цього місця, про його таємниці та легенди. Її голос звучить мелодійно, наче музика, заспокоюючи мою зранену душу.

— Ти знаєш, — каже вона, її очі сяють від щастя, — це місто має багато таємниць, прихованих у його вузьких вуличках та старовинних будівлях.

— Як і ми всі, — відповів я, усміхаючись їй у відповідь, — кожен з нас зберігає свої секрети, свої болі та радості.

— Ти правий, — вона зупиняється, дивлячись мені прямо в очі, — Але хай вже всі таємниці зникнуть. Скільки було б легше жити, якби люди не вміли брехати, вигадувати, плести якісь інтриги. Щоб не було злочинців!

— Це був би прекрасний світ, — усміхаюся я.

Ми зупинилися біля старого фонтану, де Міланка, з її благальним поглядом, попросила купити їй морозиво. Аліса, взявши її за руку, повела до найближчої крамниці, а я залишився стояти, спостерігаючи за ними. Їхні силуети, освітлені теплим ранковим сонцем, здавалися такими безтурботними, такими щасливими.

— Ти чудова мама, — кажу я, коли вони повертаються, відчуваючи тепло в грудях.

Вона червоніє, відводячи погляд, її щоки вкриваються легким рум'янцем.

— Дякую, — шепоче красуня, — ти теж… чудовий. Хоч і не мама.

Я всміхаюся, беручи її за руку. Відчуваю, як її тепло передається мені.

— Ходімо, — кажу я, — на нас чекає морозиво та нові пригоди.

Ми проводимо чудовий день, гуляючи містом, смакуючи морозиво, фотографуючись на тлі старовинних будівель. На мить я забуваю про все, що відбувалося навколо, про Василя, про його злочини, про небезпеку, що нависла над нами. Я просто насолоджуюся цим моментом, цим відчуттям щастя та спокою.

Але десь глибоко в душі знаю, що це не може тривати вічно. Я повинен розібратися з Василем, повинен захистити Алісу та Міланку, повинен знайти світло в цій темряві, що поглинає нас. І тому, ніби між іншим, розпитую у місцевих жителів про Василя, збираючи інформацію, як шматочки пазла, щоб скласти повну картину його злочинів.