Глава 24. Євген

Таксі зупиняється біля мого будинку. Відчуваю, як у грудях щось стискається. Не знаю, що я сподіваюся тут знайти. Можливо, хоч якусь зачіпку, що допоможе мені розібратися в цій чортівні. Або просто хочу повернутися сюди, до свого життя, яке хтось нахабно перевернув з ніг на голову.

Виходжу з машини, глибоко вдихаючи прохолодне ранкове повітря. Навколо тихо, тільки десь далеко чути шум автівок. Підходжу до воріт і бачу, що вони відчинені. Це дивно, адже я точно пам'ятаю, що закрив їх перед тим, як ми поїхали. Знову непрохані гості? Цього разу не йду напролом, а лише обережно зазираю всередину. Чую кроки, що наближаються. Крадуся і ховаюся за великим кущем бузку, розуміючи, що зараз побачу, хто це там орудує в будинку, де я був таким щасливим. 

Терпкий аромат бузку б'є в ніс, а гілки дряпають обличчя, але я не звертаю уваги. Серце калатає, наче в грудях б'ється птах у клітці, готовий будь-якої миті вирватися на волю. Я напружений, як струна, готовий до будь-чого. Але те, що я бачу, збиває мене з пантелику.

Хлопець виходить з мого будинку. Він озирається, наче боїться, що його хтось побачить, його рухи видають нервозність. У нього в руках великий пакет, чорний і безформний. Я напружуюся, намагаючись роздивитися, що там, але це неможливо.

Хлопець швидко йде геть, майже біжить. Я відчуваю, як усередині мене піднімається хвиля адреналіну. Я повинен дізнатися, що він робить. Я вирішую прослідкувати за ним. Можливо, він знає більше, ніж здається, можливо, він – ключ до цієї головоломки.

Хлопець заходить у закинуте приміщення старої фабрики. Це місце, де я грав у дитинстві, де ми ховалися від спеки і де я вперше поцілував дівчину. Воно завжди було моторошним, з облупленими стінами і розбитими вікнами, але зараз воно здається ще більш похмурим.

Я підкрадаюся до вікна, намагаючись не видати себе. Крізь брудне скло я бачу, як хлопець ховає пакет під купою цегли. Його рухи швидкі і впевнені, наче він знає, що робить. І тут я впізнаю його. Це Олег, син Василя.

Мене охоплює хвиля здивування і гніву. Що він тут робить? Що він ховає? Я дістаю телефон і роблю кілька фотографій. Це може стати в пригоді, це може стати доказом.

Відходжу від вікна, намагаючись не шуміти. Я не знаю, що відбувається, але відчуваю, що це важливо. Я наближаюся до розгадки.

***

Я під'їжджаю до будинку Василя. Величезна споруда з високими колонами, мармуровими сходами та доглянутим садом вражає своєю розкішшю. Високі ковані ворота автоматично відчиняються, пропускаючи мою машину. Я під'їжджаю до головного входу, де мене зустрічає охоронець у чорному костюмі.

— Я до Василя Івановича, — кажу я. — З особистого питання.

Охоронець киває і проводить мене до просторого холу, де мене зустрічає покоївка у білому фартуху. Вона й проводить мене до кабінету Василя Мельничука. 

Кабінет – це величезна кімната з панорамними вікнами, з яких відкривається вид на сад. На стінах висять картини відомих художників, а на підлозі лежить дорогий перський килим. Василь Іванович сидить за масивним дубовим столом, заваленим паперами. А я думаю про те, на чому він заробив свої статки? Так, в нього тут великий бізнес. Але чому його син ховає контрабанду? Той бізнес, певно, не такий законний, як здається?

— Євгене, — каже він, піднімаючи на мене погляд. — Радий бачити. Я чув, що сталося з тобою. Поліція геть знахабніла. Як ти?

— Це було непорозуміння, все з’ясувалося, — холодно кажу я. Василь виглядає дуже привітним і радісним.

— Добре. Що привело тебе до мене?

— Я хочу поговорити про вашого сина, — кажу я, дістаючи телефон і показуючи йому фотографії Олега біля закинутої фабрики.

Василь Іванович хмуриться.

— Що це означає? — питає він.

— Це означає, що ваш син, замість того, щоб вчитися в школі, ховає нелегалку в закинутій будівлі, — кажу я. — Я не розумію, як така поважна людина, як ви, може дозволити, щоб її син займався такими справами.

Мельничук встає з-за столу і підходить до вікна.

— Впевнений, все не так, як ти думаєш. Я поговорю з Олежкою, — каже він. — Дякую, що повідомив. Тестеві вітання.

Він явно намагається мене спровадити.

— Передам. Але є ще дещо, що мене хвилює, — щиро кажу я.

— І що ж це?

— Що ви робили того дня, коли нас помилково забрали в відділок?

— Не пам’ятаю. Та й тобі що до того? Це не твоя справа, — різко каже він.

— Це моя справа, — відповідаю я, не менш впевнено. — Я не дозволю, щоб наркотики поширювалися в моєму місті. Та ще й, щоб їх ховали в будинку моїх батьків! Я бачив вас того дня, коли вперше приїхав туди. Поліція питала мене, чи бачив я щось підозріле. Куди ж підозріліше, як місцевий бізнесмен на місці злочину?

— Ти мені погрожуєш? — питає Василь Іванович, повертаючись до мене. Він вже не привітний і усміхнений. Його погляд виражає гнів.

— Я міг піти одразу в поліцію, але прийшов до вас. Мені потрібна правда, — кажу я.

— Правда така, синку, що ти вже сто років, як виїхав звідси разом зі своєю сім’єю. Тому тобі краще не втручатися в те, що тебе не стосується, і повертатися назад до столичного життя, — з натиском промовив він. — А фотки ті нічого не доводять. Ну бігав хлопець по закинутому приміщенні і що далі? Це ще не злочин. Я в цьому місті шанована людина. Ніхто не зв’яже мене з брудними злочинами. А тобі я не раджу навіть намагатися! Це небезпечно!

— Ви мені погрожуєте? — це питання дивним чином повернулося до того, від кого першим прозвучало.

— Я тебе попереджаю, як хороший друг твого тата. Їдь до нареченої і насолоджуйся життям. Ти мене зрозумів? І тільки спробуй комусь показати ті фото. З своїм сином я розберуся сам. 

— Сподіваюся. Інакше майте на увазі, я це так не залишу.