Глава 23. Євген

Нарешті ці наші гірські пригоди закінчуються. Я вже навіть мало вірю, що все позаду. Здається от-от знову щось станеться. Та схоже цього разу доля дає нам час прийти до тями і відпочити.

Катю привозимо додому, де їй треба лежати й відпочивати, згідно наказів лікарів. Батьки одразу оточують її турботою. Аліса не може натішитися Міланкою. Вона скучила за донькою, а малеча – за мамою в ці стресові дні, коли вони були не разом. Я ж в рішую виконати свій план і навідати батьківський будинок. Не всім ця ідея до вподоби.

— Женю, ти справді збираєшся туди їхати? — голос Аліси звучить стурбовано і серйозно. — Після того, як там прибрала поліція, ти нічого не знайдеш.

— Я знаю, — відповідаю я, дивлячись у вікно на сіре ранкове небо. — Але я повинен спробувати. Я відчуваю, що там є щось, що вони пропустили. Принаймні поїду й перевірю.

— Але ж це небезпечно, — каже вона. — Я поїду з тобою.

— Ще не вистачало. Тобі екстриму мало, чи що? Грайся он з донькою і не хвилюйся за мене. Я буду обережний, — запевняю її. Мені до біса приємна її турбота.

— Добре, — зітхає вона, вимушено погоджується, що стресу з неї досить. Вона справді за ці дні пережила чимало. — Але будь ласка, Женю, будь обережний. І телефонуй мені раптом що. Я хвилююся.

Її слова зігрівають мене. Згадую Сашу, яка ніколи не хвилювалася про мене, не просила передзвонити, як доїду. І тоді я не задумувався, що це так важливо. Аліса – інша. Її турбота – як ковток свіжого повітря. Я вже не уявляю, як повернуся в Київ. За ці лічені дні мій світ перевернувся. Я навіть радий, що поліція просила мене не покидати місто. Мені й самому не хочеться його покидати, адже тоді наша гра в наречених припиниться. А мені так не хочеться прощатися.

— Дякую, Алісо, — кажу я. — Це багато для мене значить.

— Просто повернися цілим і неушкодженим, — відповідає вона. — І знайди, що шукаєш. А краще не знайди нічого.

Я всміхаюся від цього своєрідного побажання. Хочу виходити з будинку, але завмираю в нерішучості. Аліса стоїть просто переді мною. І мені так хочеться її поцілувати. Так сильно хочеться, що врешті я не витримаю. Ніжно притуляюся своїми вустами до її. Так солодко і приємно, так хвилююче і незабутньо. 

– Кахи-кахи, – лунає за спиною дівчини. Неохоче відсторонююся від дівчини і бачу її батька. Той простягає мені пістолет. – Не хочу вам заважати, але це ще встигнете. Ось, візьми.

– Тату, ти що? Нащо? – очі Аліси, мов два блюдця, і вкрай сповнені шоку.

– Щоб міг захистити себе. Це травмат, але хоч щось. Раптом там буде Макар чи хтось з його. Мало що може статися. Бери, сину. Чи боїшся?

– Дякую, батьку! – щиро кажу я, бо мене вражає та турбота і любов, з якою Малкові прийняли мене. Чудова сім’я. Почуваюся двозначно: мені совісно обманювати їх, адже вони думають, що я їх майбутній зять. Не уявляв, що тут все так ускладниться і з веселої поїздки-розваги все стане більш, ніж серйозним. Зараз саме цей світ здається таким реальним, а моє минуле життя в Києві – якимсь картонним і несправжнім. – Тобто Павло Микитович.

– Будь обережним, – каже він і плескає мене по плечі, а тоді йде в вітальню. Аліса підозріло зиркає на пістолет в моїй руці. Я всміхаюся їй, ховаю в куртку зброю і виходжу до таксі, яке щойно приїхало. Моє ж авто так і стоїть на “місці злочину”.