Глава 22. Аліса

Вогонь тріщить, розкидаючи іскри в темряву, ніби намагаючись розігнати нічний холод. Його тепле світло відбивається на наших обличчях, створюючи затишну атмосферу серед суворих гір. Катя сидить, обгорнута моєю курткою, її нога лежить на камені, а обличчя виражає втому та біль. Женя підкидає гілки у вогонь, його рухи спокійні та впевнені.

Ніч тягнеться нескінченно довго, наповнена тихими розмовами та спогадами. Ми ділимося історіями з дитинства, сміємося над безглуздими пригодами та сумуємо за минулими часами.

– Пам'ятаєш, як ми в дитинстві ховалися в цьому лісі? – питає Катя, дивлячись на мене.

– Звичайно, – усміхаюся я. – Ти завжди знаходила найкращі місця.

– А ти завжди потрапляла в халепу, – сміється вона. – Пам'ятаєш, як ти впала в річку?

– Ой, це було жахливо, – кажу я, здригаючись від спогадів. – Я думала, що потону.

– А я тебе врятувала, – каже Катя, гордо піднімаючи голову.

– Так, – усміхаюся я, – ти завжди була моїм героєм.

– А я пам'ятаю, як ми з Женею рибалили на озері, – каже Катя, звертаючись до нього. – Він тоді зловив величезну рибу.

– Так, – усміхається Женя. – То мені вперше так підфортило.

Мені здалося, йому неприємно згадувати про ті часи, коли вони зустрічалися з Катею. Та мені має бути байдуже. Ми ж просто друзі. А вся ця гра в закоханих… це просто гра. 

– І як ти її приготував? – усміхаюся я.

– Ніяк, – каже Женя. – Це ж було заради інтересу. Ми назад відпускали все, що зловили.

– А пам'ятаєш, як ми вкрали яблука у діда Івана? – сміюся я, дивлячись на сестру. Мені здається, ця пригода об’єднала нас. Ми ніби стали дружнішими. Згадали, що в дитинстві, коли ще не було суперництва, нас стільки пов’язувало. – Він тоді так на нас кричав!

– Ой, це було щось, – сміється Катя. – Ми тоді ледве втекли.

– Крали? А з виду порядні дівчата… – починає Женя, але раптом зупиняється, прислухаючись.

Ми замовкаємо, прислухаючись до тиші. Раптом чуємо гул гелікоптера. 

– Ви це теж чуєте? – питаю я і вибігаю з нашої схованки. Женя наслідує мій приклад, лише Катя цього зробити не може, тож залишається в печері. Темряву прорізає яскраве світло. Гелікоптер наближається, і я бачу рятувальників, які спускаються на мотузках.

– Ми вас знайшли! Нарешті! – кричить один з них, його голос звучить з полегшенням. – Ви в порядку?

Я відчуваю, як сльози радості котяться по моїх щоках. Ми врятовані! Ми не залишимося тут до ранку! Я скоро побачу донечку! І поїм. Божечки, як же я хочу їсти! Лише зараз це збагнула.

– Так, – відповідає Женя, – але у нас є поранена.

– Що там? Це за нами? – чую з укриття голос сестри. Ми всі йдемо до неї.

Рятувальники оглядають Катю, їхні обличчя стають серйозними.

– Їй потрібна медична допомога, – каже один з них. – У неї сильний вивих.

– Як ви нас знайшли? – питаю я. Адже надворі ніч. Я думала, пошуки зупинилися.

– Завдяки вашому вогнищу. Ми побачили вогонь і прилетіли на допомогу. 

Вони допомагають нам піднятися в гелікоптер, і ми летимо до міста. Я дивлюся вниз на гори, які ще кілька годин тому здавалися нам такими ворожими. Зараз вони виглядають мирними та спокійними.

В лікарні Каті надають допомогу. Лікарі кажуть, що її нога сильно вивихнута, але кістки цілі. Вони накладають їй шину і попереджають, що їй треба буде кілька тижнів відпочивати. Я відчуваю, як серце стискається від тривоги. Катя – моя сестра, і я не хочу, щоб вона страждала.

Ми з Женею чекаємо в коридорі. Нарешті відчуваємо полегшення.

– Не це ти уявляв, коли погоджувався їхати зі мною? – усміхаюся я. – Все, більше з будинку ні ногою до кінця аж до від’їзду.

– До речі, про нього. Я вирішив залишитися в місті на довше. Маю з'ясувати, хто там орудує в моєму будинку.

– Ти все ж таки підеш туди? – зітхаю я. Як згадаю ту сцену з затриманням, мені на душі неспокійно.

– Піду, – впевнено каже він. А я розумію, що пригоди триватимуть.