Глава 21. Аліса

Сутінки швидко огортають гори, ніби чорна ковдра, сплетена з густого туману та тіней. Ми ледве бачимо стежку під ногами, вона зливається з темрявою, а вітер, що посилюється, несе з собою холод і вологу, пронизуючи до кісток. Катина нога сильно набрякла, вона виглядає, як чужорідний предмет, прикріплений до її тіла. Кожен крок дається їй з неймовірними зусиллями, її обличчя бліде, а очі наповнені болем, ніби в них відбивається весь жах ситуації.

– Я більше не можу, – шепоче вона, зупиняючись, її голос звучить приглушено, ніби вона боїться розбудити темряву. – Я не можу йти.

– Треба знайти місце для ночівлі, – кажу я, оглядаючись навколо, відчуваючи, як тривога стискає моє серце. – Скоро стемніє.

– Згадуйте, ви краще знаєте гори. Де тут є якесь укриття? – питає Женя, його голос звучить тривожно, ніби він боїться почути відповідь.

– Може, тут є якась печера? – гадаю я, дивлячись на скелі, що оточують нас, їхні темні обриси виглядають загрозливо. Я надто давно не гуляла тут. Стежку на вершину знайти легше, а укриття… десь вони є, але де?

– Я вже не можу йти, – каже Катя, її голос зривається, ніби вона намагається стримати крик. – Я залишуся тут.

– Ні, – кажу я, – ми не залишимо тебе одну.

– Ви йдіть, я вас затримую. – в неї починається істерика. Через біль сестру вже лихорадить і я починаю за неї реально боятися. Хай вона і негідниця, але ж рідна. Я ніколи не бажала їй зла,

– Не говори дурниць, – кажу я, – ми разом.

– Але я не можу йти, – повторює вона, – я заважаю вам.

– Ми що-небудь придумаємо, – кажу я, – треба знайти місце для ночівлі.

– Аліс, я тут помру? Що буде? Я боюся, – шепоче Катя, її очі наповнюються сльозами, які блищать у відблисках місяця. 

– Ми не залишимо тебе, – кажу я, обіймаючи її, відчуваючи, як її тіло тремтить від холоду та страху. – Ми знайдемо місце, де можна переночувати і зранку спустимося додому. Та й нас напевно вже шукають! Батьки знають, де ми. Вони бачили грозу і викликали рятувальників. Без паніки. Зараз важливо знайти, де зачекати на порятунок.

Ми оглядаємося навколо, намагаючись знайти хоч якесь укриття. Але навколо лише скелі та дерева, їхні темні силуети виглядають, як привиди, а темрява згущується з кожною хвилиною, ніби намагаючись нас поглинути.

– Може, повернемося до тієї печери? – пропонує Женя, його голос звучить невпевнено.

– Це далеко, – кажу я, – і Катя не зможе туди дійти. Ми вже стільки пройшли.

– Тоді треба шукати щось тут, – каже він, – часу майже не залишилося. Ви стійте, відпочиньте, а я розглянуся, щось пошукаю.

Ми зупиняємося. Я підтримую Катю, вона схилилася до мене і важко дихає. Женя пішов уперед, оглядаючись навколо і освітлюючи темряву з допомогою ліхтарика на моєму мобільному. 

– Він не повернеться, – шепоче Катя. Я не встигаю запевнити її, що Женя не такий. Він повертається і кличе нас за собою.

Наші погляди ковзають по темних скелях і деревах, намагаючись розгледіти хоч якийсь прихисток, який знайшов чоловік. Раптом я бачу невелику ущелину між скелями, її темний отвір виглядає, як паща звіра.

– Дивіться, – кажу я, – там може бути місце для ночівлі.

– Ми сюди і йдемо, – погоджується Женя.

Ми підходимо до ущелини, відчуваючи, як вітер посилюється, намагаючись нас відштовхнути. Вона виявляється невеликою площадкою, захищеною від вітру, ніби створеною для того, щоб дати нам прихисток.

– Це ідеально, – кажу я, – тут ми зможемо переночувати.

– Добре, – каже Женя, – розкладемо вогнище.

– А я? – питає Катя, її голос звучить розпачливо, ніби вона боїться, що її забудуть.

– Ми тобі допоможемо, – кажу я, – все буде добре.

Ми допомагаємо Каті дійти до площадки, відчуваючи, як її вага тисне на нас. Даю їй свою куртку, щоб сестра зігрілася. Женя робить так само. Ми бачимо, що Катю лихорадить. Її зігріти зараз важливіше. Розкладаємо вогнище, збираючи сухі гілки, які лежать під ногами. Тепло вогню швидко зігріває нас, відганяючи холод і темряву. Я відчуваю, як напруга поступово відступає, ніби важкий тягар спадає з плечей.

– Дякую, – каже Катя, – я не знаю, що б я без вас робила. Хоча, напевно, все ж зараз я була б вдома, – вона всміхається. 

– Не можу не погодитися, – усміхаюся і я. Мені все ще страшно, здебільшого за Катю, але я заспокоюю себе тим, що нас вже шукають.