Глава 19. Євген

Дощ стихає, поступово перетворюючись на легку мжичку, ніби природа вирішила дати нам перепочинок. Хмари, що ще зовсім недавно закривали небо, починають розходитися, відкриваючи клаптики блакиті, ніби пробиваючись крізь важку завісу. Але гори залишаються мокрими і слизькими, ніби вкриті тонким шаром льоду, готовим зрадити в будь-який момент.

– Ну що, – кажу я, – здається, можна спускатися.

– Нарешті, – каже Катя, розминаючи затерплі ноги, її голос звучить з полегшенням. – Я вже думала, що ми тут назавжди залишимося.

– Не драматизуй, – каже Аліса, усміхаючись, але в її голосі відчувається напруга. – Все ж добре.

– Добре? – перепитує Катя, дивлячись на мокрий одяг і брудні черевики, її обличчя скривлене. – Це ти називаєш добре?

– Ну, – кажу я, – ми ж не замерзли.

– Завдяки вогню зігрілися, – каже Катя. – А якби його не було? 

– Тоді б замерзли, – кажу я, – але ж він був.

– Добре, – каже Катя, – я замовкаю. Але все одно, я не в захваті від цієї прогулянки.

– Ніхто не в захваті, – кажу я, – але треба йти.

Ми виходимо з печери і починаємо спускатися. Гори мокрі і слизькі, і кожен крок вимагає обережності, ніби ми ступаємо по тонкому льоду. Аліса йде першою, обережно ступаючи на слизькі камені, її рухи виглядають граційно, але напружено. Я йду за нею, намагаючись не відставати, відчуваючи, як адреналін розливається по моєму тілу. Катя йде позаду, постійно скаржачись на слизьку стежку і мокрі черевики, її голос звучить роздратовано.

– Обережно, – кажу я, – тут дуже слизько.

– Я знаю, – каже Катя, – але я не можу йти швидше.

– Старайся, – кажу я, – скоро стемніє.

Ми продовжуємо спускатися, але стежка стає все більш крутою і слизькою, ніби ми йдемо по краю прірви. Я бачу, як Аліса ледве тримається на ногах, але вона не здається, її обличчя виглядає зосереджено. Катя, навпаки, постійно зупиняється і скаржиться, її голос звучить розпачливо.

Мої думки перериває відчайдушний вереск. Не одразу розумію, що сталося. Надто це несподівано. Але за мить розумію, що це кричить Катя. Я обертаюся і бачу, що вона лежить на землі, тримаючись за ногу, її обличчя скривлене від болю.

– Катю! – вигукує Аліса, її голос звучить налякано, вона кидається до сестри. – Що сталося?

– Я підвернула ногу, – каже Катя, її голос звучить приглушено, – здається, сильно.

– Покажи, – кажу я, підбігаючи до неї, відчуваючи, як серце стискається від тривоги.

Її нога на очах розширюється, стає, як колодка , виглядаючи неприродно.

– Схоже, вивих, – кажу я, – треба її зафіксувати.

– А як ми це зробимо? – питає Аліса, її очі наповнені тривогою.

– У мене є бинт, – кажу я, – зараз зафіксуємо.

Я дістаю бинт з рюкзака і фіксую ногу Каті, намагаючись зробити це якомога обережніше.

– Ну що, – питаю я, – можеш йти?

– Не знаю, – каже вона, – болить.

– Треба спробувати, – кажу я, – скоро стемніє, а нам ще далеко.

Ми допомагаємо Каті піднятися, і вона, спираючись на нас, починає йти. Але кожен крок дається їй з великими труднощами, її обличчя скривлене від болю.

– Може, я її понесу? – пропоную я, відчуваючи, як відповідальність тисне на мене.

– Ні, – каже Катя, – я сама.

– Ти впевнена? – питаю я, дивлячись на її бліде обличчя.

– Так, – вона киває, – не хочу бути тягарем.