Глава 18. Аліса

Гроза в горах - це жахливо.

Гроза в горах – це не просто дощ і грім. Це стихія, яка розкриває свою дику, нестримну силу, і від цього стає моторошно. 

– От чорт, – каже Катя, її голос звучить роздратовано, – доведеться мокнути.

– Може, знайдемо якесь укриття? – пропоную я, сподіваючись на диво.

– Не думаю, – каже Женя, його погляд стає серйозним, – тут немає нічого, крім скель.

Ми продовжуємо йти, відчуваючи, як дощ стає все сильнішим, перетворюючись на справжню зливу. Незабаром ми вже повністю промоклі, а вітер пронизує нас до кісток, ніби намагаючись вирвати з нас душу.

– Я замерзла, – каже Катя, тремтячи, її зуби стукають від холоду.

– Я теж, – кажу я, відчуваючи, як моє тіло зводить від холоду.

– Треба знайти якесь укриття, – каже Женя, його голос звучить рішуче, – але я нічого не бачу.

Ми озираємося навколо, намагаючись знайти хоч якесь місце, де можна сховатися від дощу. Але навколо лише скелі та дерева, які не можуть захистити нас від негоди.

– Може, спустимося вниз? – пропоную я, сподіваючись, що там щось є.

– Ні, – каже Женя, – там ще гірше.

– А що ж тоді робити? – питає Катя, її голос звучить розпачливо.

– Треба знайти печеру, – каже Женя, – тут десь має бути.

Ми продовжуємо йти, озираючись навколо, намагаючись знайти хоч якийсь прихисток. Незабаром ми бачимо невелику печеру, сховану за великим каменем, ніби приховану від людських очей.

– Ось воно! – вигукує Женя, його голос звучить з полегшенням. – Ходімо!

Ми біжимо до печери і ховаємося всередині, відчуваючи, як холодний дощ залишається позаду. Там темно і вогко, але хоча б сухо, і ми можемо трохи зігрітися.

– Ну, – каже Катя, її голос звучить з ноткою іронії, – хоч тут не мокнемо.

– Так, – погоджуюся я, – але тут холодно.

– А що ж робити? – питає Женя, дивлячись на нас з турботою.

– Розпалити вогонь, – кажу я, відчуваючи, як усередині мене з'являється надія.

– А де ми візьмемо дрова? – питає Катя, її голос звучить скептично.

– Тут повно сухих гілок, – кажу я, – зараз зберемо.

Ми виходимо з печери і починаємо збирати сухі гілки з дерев, що ростуть навколо. Благо, що ми не на вершині, бо там якраз нічого не росте. А тут хоч рідко, та все ще трапляється флора. Холодний дощ продовжує лити, ніби намагаючись нас зупинити. Незабаром у нас набирається велика купа дров, достатня для того, щоб розпалити вогонь. Щоправда, є віти мокрі, але деякі встигли зібрати сухими. Саме з них і кладемо багаття.

– Ну що, – питає Женя, – в когось є сірники?

– В мене, – кажу я. – Як в гори і без необхідного? 

– А в мене є мінімальна аптечка, – ділиться чоловік.

– А я красива, я прикрашаю собою вашу нудну мандрівку, – сміється Катерина. Це в її стилі.

Я розпалюю вогонь, і незабаром у печері стає тепло і затишно. Ми сідаємо біля вогню, намагаючись зігрітися і висушити одяг. Дивлюся на полум'я, що танцює в такт поривам вітру, і відчуваю, як страх стискає моє серце.

Кожен удар грому, що відбивається від скель, ніби лунає з самої глибини землі, викликаючи тремтіння в моєму тілі. Блискавки, що розрізають темне небо, на мить освітлюють печеру, показуючи її сирі стіни і наші налякані обличчя.

Ця гроза нагадує мені про дитинство, про той страшний випадок, коли я стала свідком грози в горах. Ми з батьками пішли в похід, і погода раптово зіпсувалася. Грім гримів так сильно, що здавалося, ніби небо розколюється на шматки, а блискавки били в дерева, як гігантські списи.

Я пам'ятаю, як мама міцно тримала мене за руку, а тато намагався нас заспокоїти, але його голос тремтів від страху. Я бачила, як вони боялися, і це лякало мене ще більше. Я думала, що ми помремо, що гори нас поглинуть.

Відтоді я боюся грози. Цей страх сидить глибоко в моїй душі, і зараз, коли ми опинилися в епіцентрі негоди, він знову виривається назовні. Я дивлюся на Женю, який сидить поруч, і бачу в його очах тривогу. Він намагається здаватися спокійним, але я бачу, що він теж боїться. Проти стихії ми всі безсилі.

– Все буде добре, – шепоче він, беручи мою руку. – Ми скоро вийдемо звідси.

– Я боюся, – шепочу я, з подивом відзначивши, що не соромлюся зізнатися. Зазвичай про таке не розповідають першим-ліпшим. А проте Женя вже здається мені членом моєї сім’ї, я почуваюся з ним настільки добре, що аж страшно. – Я не хочу пережити це знову…

Я коротко розповідаю ту історію. А він присідає ближче і обіймає мене. Від нього віє теплом і затишком. Я прикриваю очі і майже не здригаюся, коли новий розкат грому роздається простором.

– Чшшш, просто заспокойся, – каже він, – я буду поруч.

І від цієї фрази стає так тепло і так добре на душі.

– Ну, – каже Катя, її голос звучить з ноткою полегшення, – хоч тут не так вже й погано.

– Так, – погоджуюся я, – але я все одно хочу додому.

– Скоро дощ закінчиться, – каже Женя, його голос звучить впевнено, – і ми підемо.

– Ви знаєте, – кажу я, звертаючись до них обох, – я рада, що ми сюди прийшли. Якби не гроза, звісно, то все було б доволі круто. Але без пригод ми, певно, не вміємо.

– Я теж радий, – відповідає Женя, дивлячись на мене з усмішкою, яка розтоплює моє серце.

– Навіть, незважаючи на дощ? – питаю я, усміхаючись у відповідь.

– Навіть незважаючи на дощ, – відповідає він.

– Мені теж пішло на користь змінити обстановку. Я вас так люблю, обніміть ще мене, – каже Катя, просуваючись до нас. Її голос звучить здивовано. – Хто б міг подумати, що я скажу таке.

– Ти просто замерзла, – сміюся я.

– Зануда, – хмикає вона і тулиться до мене. – Тоді ви думайте, що хочете, але обніміть міцніше. Холодно ж.

Ми продовжуємо сидіти біля вогню, насолоджуючись теплом і тишею. Я дивлюся на Женю, який причаровано спостерігає за танцем язичків полум’я, і відчуваю, як моє серце наповнюється теплом. Я вірю йому, я вірю, що він буде поруч. Але страх все одно залишається, і я не можу від нього позбутися. Гроза в горах – це не просто стихія. Це випробування, яке показує, хто ти є насправді.