Глава 17. Аліса

Гори оточують нас своїм мовчазним величчям, ніби свідки вічної історії. Зелені схили, вкриті килимом різнобарвних квітів, тягнуться до самого небосхилу, створюючи враження безмежного простору. Я дивлюся на Женю, який йде поруч, і відчуваю, як усередині мене піднімається хвиля цікавості, змішана з тривогою.

– Ви з Катею давно знайомі? – запитую я, намагаючись, щоб мій голос звучав невимушено, але відчуваю, як він зрадницьки тремтить.

– Так, – відповідає він, не відводячи погляду від стежки, – ми зустрічалися, коли були студентами.

– І… ви були близькі? – запитую я, відчуваючи, як мої щоки вкриваються рум'янцем, а серце починає битися швидше.

– Кілька побачень, – відповідає він, – нічого серйозного.

– Невже? – втручається Катя, яка йде позаду нас, її голос звучить з ноткою сарказму. – А мені здавалося, що ти тоді був закоханий.

Женя кидає на неї погляд, повний роздратування, але вона лише усміхається, ніби насолоджуючись його реакцією.

– Це було давно, – каже він, – і зараз це не має значення.

– А мені здається, що має, – каже Катя, усміхаючись, – Аліса має право знати.

– Катю, – каже Женя, намагаючись приховати роздратування, – досить. Нема, що розповідати. Це були просто побачення.

– Просто побачення? – перепитує Катя, її усмішка стає ще ширшою. – А мені здавалося, що ти тоді був готовий на все заради мене.

– Катю, – скрипить зубами Женя. Я просто відчуваю, як гнів піднімається в мені, – Ти перебільшуєш.

– Я? – питає вона, вдаючи здивування. – Та я ж просто кажу правду.

– Яка ж це правда? – питаю я, відчуваючи, як ревнощі гризуть мене зсередини. От розумію, що має бути байдуже. Женя мені ніхто. Він лише друг. Просто грає мого нареченого, але це фікція. Ми не пара. І ревнувати мені нема сенсу. Але всеодно неприємно до болю в грудях. Привезла його, щоб показати сестрі, що щаслива, натомість вона має зайвий привід, щоб заклювати. Бачте, мій наречений колись був закоханий у неї! Який тісний світ!

– Та така, – каже вона, – що Женя був у мене закоханий, а я його відшила.

– Це неправда, – каже Женя, його голос звучить приглушено. – Ми просто розійшлися.

– Розійшлися? – перепитує Катя. – Добре, – каже вона, піднімаючи руки вгору, ніби здаючись. – Хай буде так. Я замовкаю. Але ви ж знаєте, що я завжди кажу правду.

З цим ми не можемо погодитися, бо вона завжди перекручує все так, як їй вигідно. Але їй цього не доведеш.

Ми продовжуємо йти в тиші, наповненій напругою. Я дивлюся на Женю і намагаюся зрозуміти, що він відчуває. Він виглядає роздратованим, але я не можу зрозуміти, чи це через Катині коментарі, чи через щось інше.

– А ти? – запитує Женя, порушуючи тишу. – Ти кохала Єгора?

– Це теж було давно, – відповідаю я, – і зараз це не має значення.

– Але ти ж його кохала? – наполягає він, його погляд стає проникливим.

– Кохала, – відповідаю я, – але це було помилкою.

– Помилкою? – перепитує він, його голос звучить здивовано.

– Так, – відповідаю я, – я помилилася.

Мені не хочеться з ним цим ділитися. Не зараз, коли Катя поруч. Та й взагалі краще не згадувати. Це сумна історія про зраджене кохання.

Ми йдемо в тиші, кожен зі своїми думками. Я дивлюся на Женю і намагаюся зрозуміти, що я відчуваю. Я хочу вірити йому. Хочу запевнити себе, що ми лише друзі. Але ревнощі гризуть мене зсередини, і я не можу від них позбутися.

Тим часом погода починає псуватися. Вітер стає сильнішим, хмари згущуються, і небо вкривається сірою пеленою. Я відчуваю, як тривога наростає, ніби передчуваючи щось недобре.

– Починається дощ, – каже Катя, дивлячись на небо, яке швидко темніє.

– Треба поспішати, – кажу я, відчуваючи, як холодок пробігає по шкірі, – поки не почалася злива.

Ми прискорюємо крок, намагаючись дістатися до укриття до того, як почнеться дощ. Але хмари рухаються швидше, ніж ми, і незабаром перші краплі падають на землю, ніби попереджаючи про наближення грози.