Глава 16. Євген

Весна в горах – це вибух зелені, що розливається по схилах, як хвилі свіжої фарби. Повітря дзвенить від пташиного співу, а сонце, хоч і весняне, вже відчутно припікає. Ми з Алісою та Катею підіймаємося вузькою стежкою, що в'ється між скель, як змія. Катя, як завжди, йде позаду, бурмочучи щось собі під ніс, а Аліса, незважаючи на свою тендітну статуру, впевнено крокує попереду, прокладаючи дорогу.

Я дивлюся на неї і не можу не захоплюватися її витривалістю. Її рухи легкі та граційні, а в очах – вогник рішучості. Вона не скаржиться на втому, незважаючи на те, що стежка стає все крутішою.

– Ну що, спортсменко, – чую голос Каті, – довго ще до вершини?

– Не довго, – відповідає Аліса, не обертаючись, – ми вже майже там.

– Майже? – хмикає Катя. – Ти це казала ще півгодини тому.

– Ну, – кажу я, – ми ж не на змаганнях.

– А шкода, – каже Катя. – Я б подивилася, як ви змагаєтеся.

– Ти б програла, – сміється Аліса, обертаючись до сестри.

– Ой, та невже? – Катя піднімає брови. – Побачимо.

Ми продовжуємо підйом, насолоджуючись красою навколишньої природи. З кожним кроком краєвид стає все більш захоплюючим. З вершини відкривається панорама на зелені долини, вкриті килимом різнобарвних квітів.

– Тут так красиво, – кажу я, роздивляючись навкруги.

– Так, – погоджується Аліса, – я завжди любила ці місця.

– А я ніколи не розуміла, що ти тут знаходиш, – каже Катя. – Камені, дерева, комахи…

– Ти просто не вмієш бачити красу, – відповідає Аліса, усміхаючись.

– А ти вмієш? – питає Катя. – Чи просто вдаєш?

– Я не вдаю, – каже Аліса, – я справді люблю ці гори.

– Ну-ну, – хмикає Катя. – Це ти тому в столицю рванула? Від любові до гір?

Ми продовжуємо йти, і я відчуваю, як напруга між сестрами наростає. Я дивлюся на Алісу і бачу, як вона намагається не звертати уваги на Катині підколи. Але я знаю, що їй неприємно.

– Може, зробимо привал? – пропоную я, намагаючись розрядити обстановку.

– Добре, – погоджується Аліса, – я трохи втомилася.

Ми зупиняємося на невеликому майданчику, з якого відкривається чудовий вид на долину. Аліса дивиться на краєвид, її обличчя спокійне і зосереджене. Її світле волосся розвівається на вітрі, а блакитні очі сяють, як гірське озеро. Вона виглядає такою тендітною, але в її рухах відчувається сила і впевненість.

Катя, навпаки, сидить, склавши руки на грудях, і дивиться на все з неприхованим скептицизмом. Її русе волосся зібране в тугий хвіст, а сірі очі дивляться на світ з іронією. Вона виглядає більш сильною і незалежною, але в її погляді відчувається якась прихованість.

Я дивлюся на них і думаю про те, які вони різні. 

– Ну що, – питає Катя, – хто перший добереться до вершини?

– Я, звичайно, – відповідає Аліса, усміхаючись.

– Ой, та невже? – Катя закочує очі. – Побачимо.

– Побачимо, – каже Аліса, – але я тебе попереджаю: я не здамся.

– І я не здамся, – каже Катя, – так що не розслабляйся.

– Ви завжди так змагаєтеся? – питаю я. Поруч з ними двома мені цікаво і навіть страшно. Здається, вони будь-якої миті готові накинутися одна на одну. Конкуренція в усій красі. Не даремно Аліса затіяла все це, щоб втерти носа в Каті. Здається, вони й не на таке здатні.

– Завжди, – відповідає Аліса, – з дитинства.

– І хто зазвичай перемагає? – питаю я.

– Зазвичай – я, – каже вона, – але Катя ніколи не визнає поразку.

– Тому що я ніколи не програю, – втручається Катя, усміхаючись.

– Ну-ну, – хмикає Аліса. – Не будь такою самовпевненою.

– А ти не будь такою наївною, – відповідає Катя.

Я дивлюся на них і розумію, що їхнє суперництво – це не просто змагання. Це щось більше, щось, що пов'язує їх сильніше, ніж будь-яка дружба.

– Пам'ятаєш, як ми тут… – починає Катя, але зупиняється, дивлячись на мене.

Я розумію, що вона хотіла сказати. Ми з Катею колись зустрічалися, і ці гори були свідками наших побачень. Але це було давно, і зараз це здається мені далеким спогадом.

– Що ти хотіла сказати? – питає Аліса.

– Нічого, – відповідає Катя, відводячи погляд. – Просто згадала, як ми тут гуляли.

– Так, – кажу я, – це було давно.

– Дуже давно, – погоджується дівчина, – але ніби вчора.

Настає тиша, наповнена спогадами і несказаними словами.