Глава 15. Аліса

Місто гуде, як розтривожений вулик. Новина про наш арешт розлетілася миттєво, обростаючи плітками та домислами. Всі місцеві групи Фейсбук діляться фотками, де ми виходимо з відділку. Папараці вони такі навіть у глибинках. Женіну родину підозрюють, про мене взагалі мало пишуть. Але від того не легше. "Контрабанда", "злочинці", "підстава" – ці слова лунають звідусіль, пронизуючи мене гострими голками. Я відчуваю, як напруга стискає моє серце, як страх за Міланку не відпускає мене ні на мить.

Вдома, серед рідних, атмосфера напружена. Батьки дивляться на нас з тривогою, намагаючись зрозуміти, що сталося. Катя, як завжди, не може втриматися від єхидних коментарів.

– Ну що, герої, – каже вона, – догралися?

– Катю, досить, – суворо втручається мама, – зараз не час для цього.

– А коли час? – запитує Катя. – Коли вони знову вплутаються в якусь халепу?

– Ми не винні, – кажу я, – це випадковість.

– Випадковість? – хмикає Катя. – Випадковість – це коли замість свіжого молока купуєш прокисле. А це нелегальщина! 

– Жень, а хто міг мати доступ до вашого будинку? Це ж явно не хтось з чужих? – зітхає тато.

– Не знаю – відповідає Євген, – але з'ясую.

– З'ясуєш? – Катя закочує очі. – Ти детектив?

– Катю! – підвищує голос тато. – Припини!

Настає тиша, наповнена напругою. Я дивлюся на рідних і бачу в їхніх очах сумніви. Вони стривожені, а плітки та домисли роблять свою справу.

– Хто міг би ховати цінності? Хто цим займається в місті? – запитує Женя, порушуючи тишу.

– Макар… Точніше його люди… – шепоче мама.

– Олено, та годі вигадувати, – тато зітхає.

– По-твоєму це вигадки? – мама спалахує обуренням. – Все місто знає про банду Макара! Ти думаєш, він зернята на базарі продає і на них мільйони заробив? Я кажу тобі, це він! Точніше його посіпаки! Вони в нас таким заправляють. 

– Контрабанда – це ще не найгірше в списку послужних Макара, якщо вірити чуткам, – підтверджує Катя.

Макар… це ім'я викликає в мене холодок. Місцевий лідер бандитів, відомий своєю жорстокістю та зв'язками з криміналом. Невже він причетний до цього? Макар – небезпечний, і він не зупиниться ні перед чим, щоб досягти своєї мети. Такому краще дорогу не переходити.

– А де, кажете, можна знайти цього Макара? – питає Женя.

– Повір, його краще не шукати, – усміхається тато.

– Нащо він тобі? Залиш цю справу поліції, вони знайдуть що й до чого, – це вже я прошу. 

– Я вже бачив, як поліція працює. Я маю з’ясувати, хто це там використовує мій будинок для такого. Повернуся туди завтра, саме авто заберу і ще раз огляну все. Може з сусідами поговорю. Хтось щось мав чути чи бачити…

Катя, спостерігаючи за нашою розмовою, не може втриматися від чергової порції сарказму.

– Ну що, детективи, – каже вона, – розплутуєте клубок?

– Катю, – кажу я, – зараз не час для жартів.

– А коли час? – запитує вона, – коли ви знову потрапите до в'язниці?

Я дивлюся на неї, відчуваючи, як гнів піднімається в мені. Теж мені сестричка! Щоб могла, в ложці води втопила б! Але, на жаль, Катя – це найменша моя проблема. А ось дозволити Жені вплутатися в якусь історію мені не хочеться. Я обіцяла людині свято, відпустку, а натомість вийшов екшен.

– Ми планували відпустку в горах, а не детективні справи. Завтра йдемо на гору. Відмови не приймаються!

– Оце гарна ідея, – радіє мама. – І Катрусю з собою беріть. А я з дітками побуду.

– Але я теж хочу в гори! Я вже ходила з мамою, – втручається Софійка. Вони з Міласею малювали принцес і, як я думала, зовсім не слухали нас. Але в дітей вуха, як локатори. Нічого від них не сховаєш.

– Ми підемо з вами в дитячу кімнату! Це значно цікавіше і безпечніше, – каже мама. 

– Ура! – радіє моя донечка. – Обожнюю дитячі кімнати! 

– А ми в гори, – ще раз кажу я, дивлячись на Женю, щоб переконатися, що він погоджується.

– Добре. Завтра в гори, – усміхається він.