Глава 13. Аліса

Страх за Міланку стискає моє серце сильніше за будь-які кайданки. Що з нею буде, якщо нас не випустять? Вона ж певно вже чекає на мене. Запитує, коли мама прийде. А мама встрягла в халепу. А що як нас засудять? Ця думка розриває мене зсередини, і я ледве стримую сльози.

Нас з Євгеном заводять до камери. Холодна, сіра кімната з металевими ґратами. Єдине джерело світла – тьмяна лампочка під стелею. Ми сідаємо на жорсткі лавки, не знаючи, що сказати. Тиша тисне на нас, як важкий вантаж.

Я дивлюся на Євгена, і бачу в його очах впевненість і злість. Він зовсім не злякався, проте його накрили якісь свої думки. Від нього віє спокоєм, але я не можу припинити панікувати.

– Все буде добре, – каже він тихо, беручи мою руку. – Адвокат скоро приїде, і ми все пояснимо.

– А якщо вони не повірять? – шепочу я, відчуваючи, як сльози котяться по моїх щоках. – А якщо…

– Вони повірять, – перебиває він, стискаючи мою руку. – Ми не винні, і правда переможе.

Я дивлюся на нього і намагаюся повірити. Його спокійний голос, його впевненість – це єдина нитка, за яку я тримаюся в цьому кошмарі.

– А Міланка? – шепочу я, – Вона ж чекає на мене.

– Вона в безпеці, – відповідає Євген. – З нею батьки, Катя і Софійка. Вони подбають про неї. А ти скоро повернешся і обіймеш доньку. Треба просто трохи почекати.

Я заплющую очі, намагаючись відігнати тривожні думки. Я хочу вірити йому, хочу вірити, що все буде добре. Але страх не відпускає мене.

А ще якась образа на світ! Та я за все життя навіть гумку в магазині не вкрала, а мене звинувачують в нелегальному перевезенні цінностей?

Ми сидимо в тиші, чекаючи на адвоката і допит. Кожна хвилина тягнеться, як вічність. Я відчуваю, як напруга наростає, як страх все більше стискає моє серце. Щоб тисячу років думала, не уявила б, чим може закінчитися звичайна прогулянка! Слава Богу, що я дочку все ж залишила вдома.

Відділок поліції – це лабіринт коридорів і кабінетів, де кожен звук віддається гучним відлунням. Час тягнеться нескінченно довго, а паніка все більше стискає моє серце.

Я згадую, як ми знайшли ту схованку в будинку Євгена. Невже вони реально думають, що ми на таке здатні? Та в нас на лобі написано, що ми не злочинці! Що це таке, врешті-решт?

Страх пронизує мене, як холодний вітер. Я відчуваю себе безпорадною, як маленька дитина, яка заблукала в темному лісі. Я не знаю, що робити, як довести свою невинність.

Мене викликають на допит. Я заходжу в кабінет, де за столом сидить поліцейський з суворим виразом обличчя. Він дивиться на мене, як на злочинницю.

– Громадянка Аліса Малкова, ну розповідайте. Що ви робили на місці злочину? – запитує він, його голос звучить так, наче він наперед не вірить мені.

– Ми просто гуляли, – кажу я, – згадували дитинство Євгена.

– І більше нічого? – запитує він, піднімаючи брову.

– Ні, – брешу я. Хоча чому це брешу? Ми справді там більше нічого не робили.

– А як щодо схованки з цінностями? – запитує він, дивлячись мені прямо в очі.

Я відчуваю, як кров приливає до мого обличчя.

– Я… я не знаю, як я її знайшла, – кажу я. – Я просто наштовхнулася на неї. Це випадковість. Сама не розумію, як так вийшло! Нащо я взагалі полізла до тієї клятої вази?!

– Ви маєте казати правду, інакше ми вам не допоможемо. Нам повідомили, що сьогодні мають прийти за контрабандою. І ми слідкували за вами в тому будинку. І бачили, як ви все щось шукали. І знайшли.

Він показує мені фотографію, на якій я тримаю в руках пакетик. Я відчуваю, як усередині мене все обривається. Ми дійсно так всюди роззиралися і може зі сторони все й виглядало так, ніби ми шукали щось.

– Я ж кажу вам, ми просто гуляли! Я побачила вазу. Вона мені сподобалася. Я помітила щось всередині.

– І вирішили потримати в руках? – запитує він, усміхаючись. – Дуже зручна версія.

Я не знаю, що відповісти. Я відчуваю себе спійманою в пастку.

– Я не винна, – шепочу я, а тоді повторюю твердіше: – я не винна.

– Це ми з’ясуємо!

Відчуваючи, як сльози котяться по моїх щоках. Що ж я наробила? Як я виплутаюся з цього?

– Хто тут поговорив з моєю підзахисною без мене? – в кабінет входить високий суворий чоловік років сорока. – Іван Марчук, адвокат пана Андрієвського. Я хочу поговорити з пані Малковою. Наодинці.

Мені трохи стає легше. Зовсім крапельку. Адвокат допоможе. Він доведе, що ми просто потрапили в чиюсь пастку.