Глава 12. Євген

Ми під'їжджаємо до мого батьківського будинку. Серце починає битися швидше, коли я бачу знайомі обриси. Великий, двоповерховий, з червоної цегли, він стоїть, як символ мого дитинства. Я дивлюся на Алісу, вона затамовує подих.

– Він чудовий, – каже тихо.

– Так, – відповідаю я, – тут багато спогадів.

Перш ніж зайти на подвір'я, я помічаю Василя. Він стоїть біля воріт, дивлячись на будинок. Його присутність тут здається мені дивною. Наше старе житло майже на околиці, тоді як Василь живе в центрі, там і має свій бізнес. Що він тут робить? Він же місцевий бізнесмен, а не турист. Виглядає підозріло, ніби лякається, побачивши нас. Але я одразу відганяю ці думки. Можливо, він просто проїжджав повз. Мало в кого які можуть бути справи.

Проте з цікавістю помічаю, що хвіртка відімкнена. Чого це раптом? Забули замкнути? Бути не може!

– Ходімо, – кажу я Алісі, беручи її за руку.

Ми гуляємо по маєтку, і я розповідаю їй про своє дитинство. Ось тут я грав у футбол з друзями, а тут – лазив по деревах. Я показую їй старий сарай, де ми ховалися від дощу, і маленький ставок, де я вперше навчився плавати. Які чудові були дні!

– Тут було так щасливо, – кажу я, усміхаючись.

Аліса слухає мене, дивлячись на будинок з цікавістю. Я бачу, як її очі наповнюються теплом, і розумію, що вона починає відчувати це місце так само, як і я.

– Жень, а що це? – питає дівчина, випадково знайшовши в вазі на ґанку пакетик з чимось незрозумілим. Я не встигаю подумати про це.

Тишу і спокій розрізає звук чийогось бігу. Поліцейський наряд в лічені хвилини заповнює моє колишнє подвір’я, а на нас направляють зброю. Все відбувається шалено, миттєво, як в якомусь фільмі. Ми не встигаємо навіть зреагувати.

– Що в біса відбувається? – мене роз’їдає гнів, подив, шок. А ще частково приходить розуміння того, що тут відбувається. Затримання злочинців. І ними є… ми? Чоортівщина! 

– Женю, що це таке? Що вони хочуть? – а Аліса втрачає фарбу з обличчя. Бачу, що дівчина перелякана не на жарт. І навіть не усвідомлює, що знайшла контрабанду. І, схоже, нас тепер підозрюють в тому, що ми за нею й прийшли?

– Простягніть руки, щоб ми їх бачили. Хутко! – командує поліціянт.

– Це помилка! Ми не причетні до цієї знахідки! І що тут взагалі відбувається? – питаю я. Оце так навідав Батьківщину!

– Ага, ще скажіть, що вам це підкинули! – насміхається один з поліцейських.

– Я Євген Андрієвський, це мій будинок. Ми прийшли вперше за багато років, я живу в Києві! – я намагався щось пояснити, але і сам розумів, що звучить так собі. – Вам не ті потрібні! Ми тут нічого не ховали! Я сам в шоці!

– Все поясните в відділку. А поки попрошу йти з нами і не чинити опору, для вашого ж блага! – кажуть до нас. Аліса вже мало не плаче. Але робити нічого.

– Я маю подзвонити своєму адвокату! – впевнено кажу поліції і підморгую Алісі: – Не переживай. Ми не винні, отже все з'ясується.

Нас буквально штовхають до машини. Аліса ледь стримує сльози, я намагаюся її заспокоїти, але розумію, що це стресова ситуація і вона має її пережити. Я просто буду поруч. А те, що адвокат нас витягне, то безсумнівно. 

От лише тепер мені й самому цікаво, хто це надумав перетворити моє старе родинне гніздечко на склад контрабанди? Андрієвські завжди жили чесно і в брудних справах замішані не були! Це справа честі. Знав би я хто, сам би три шкури спустив з нього! 

З автівки й до відділку нас штовхають, ніби ми самі йти не можемо. Це дратує. Страшенно дратує. Мені дають змогу зателефонувати і я одразу викликаю свого столичного юриста. А поки він їде, ми чекаємо. І це чекання здається вічністю.