Глава 11. Аліса

Вечір добігає кінця, і я відчуваю, як втома наповнює кожну клітинку мого тіла. Міланка, як маленьке кошеня, треться об мої ноги, бурмочучи щось незрозуміле. Її очі злипаються, і я розумію, що настав час для сну.

– Ходімо, сонечко, – кажу я, беручи її на руки. – Настав час для казки.

Ми йдемо до її кімнати, маленької та затишної, наповненої іграшками та книжками. Батьки гарно підготувалися до приїзду внучки, варто віддати їм належне. Та й те, як вона прийняла їх, хоч досі бачила лише по відео-зв'язку, мене вражає. Але, звісно, я рада, що в них склалися чудові стосунки. А ще я дуже задоволена, що Міланка і Софійка гарно здружилися. Мати сестру – прекрасно. Якщо лише не таку, як моя.

Я перевдягаю Міланку в піжаму, вкладаю її в ліжко і починаю читати казку. Її очі заплющуються, і через кілька хвилин вона вже спить.

Я дивлюся на її маленьке обличчя, таке безтурботне і спокійне, і відчуваю, як моє серце наповнюється любов'ю. Вона – моє все, моє сонце, моя радість. Я не можу уявити своє життя без неї.

Я нахиляюся і цілую її в щічку.

– На добраніч, моя люба, – шепочу я.

Лягаю на край ліжка Міланки, дивлячись на її спляче обличчя, і відчуваю, як повіки злипаються. Я заплющую очі і провалююся в сон.

Прокидаюся від тихого шороху. Розплющую очі і бачу, що лежу на ліжку Міланки, а поруч зі мною сидить Євген. Він дивиться на мене з усмішкою.

– Ти заснула, – каже він тихо.

– Так, – відповідаю я, позіхаючи. – Я дуже втомилася.

– Я бачу, – каже він, усміхаючись. – Я віднесу тебе до твоєї кімнати.

Він бере мене на руки, як маленьку дівчинку, і несе до тимчасово нашої кімнати. Я відчуваю себе такою безпорадною, але мені подобається це відчуття. Я відчуваю себе захищеною, як ніколи раніше.

Євген кладе мене на ліжко, вкриває ковдрою і цілує в лоб.

– На добраніч, – шепоче він.

– На добраніч, – відповідаю я, дивлячись йому в очі. Сон заповнює мою свідомість. Тожфф просто заплющую очі, відчуваю себе такою щасливою, такою спокійною і поринаю в приємні марення.

Ранок приходить тихо, як кіт, що крадеться на м'яких лапах. Сонце пробивається крізь штори, розфарбовуючи кімнату м'якими відтінками. Я прокидаюся, відчуваючи тепло, і бачу, що Євген сидить на краю ліжка, дивлячись на мене з усмішкою.

– Доброго ранку, – каже він тихо, – ти добре спала?

– Так, – відповідаю я, позіхаючи. Сьогодні навіть не снилися еротичні сни, тож можна вважати ніч вдалою. – А ти?

– Чудово, – відповідає він, усміхаючись. – Я подумав, що сьогодні нам варто вирушити до мого батьківського будинку.

– Сьогодні? – запитую я.

– Так, – відповідає він. – Чого зволікати?

Що ж, його легко зрозуміти. Бути в місті і не навідати рідний дім як мінімум дивно. Там минуло його дитинство, безліч безтурботних щасливих днів. Я ж згодна куди завгодно, аби подалі від Каті.

– Добре, – кажу я, – але що з Міланкою?

– Вона залишиться з Софійкою, – відповідає він. – Ти ж бачила, вона вчора цілий день гралася з старшою сестричкою. Та й батьки за нею наглянуть. Але якщо хочеш, то бери її з нами.

– Насправді не хочу. 

Я з полегшенням видихаю. Я не хотіла тягнути Міланку дивитися на закинутий будинок. В неї алергія на пилюку, а втримати її від вивчення місцевості буде нереально.

Ми швидко збираємося і виходимо до батьків. Донечка все ще солодко спить, але ближче до сніданку і вона прокидається. Рідні вітають наше бажання погуляти позитивно і обіцяють наглянути за Міласею, хоч вона сама просила взяти її з собою. Та все ж щось допомогло мені не піддатися на вмовляння. Напевно, Янгол Охоронець. Бо я навіть уявити не могла, що там на нас чекає.

Дорога до будинку Євгена пролягає через мальовничі краєвиди. Я вже й забула, яке красиве рідне місто. Дивлюся на Євгена, який сидить за кермом, і відчуваю, як моє серце наповнюється теплом. Він такий спокійний і впевнений, що я починаю вірити, що все буде добре і мої дурні передчуття – просто навіяні хвилюванням емоції.

Однак, коли ми підходимо до хвіртки, моє серце починає дрібно колотитися. Що чекає на нас в цьому закинутому маєтку?