Глава 10. Євген

Сьогодні річниця батьків Аліси. Будинок наповнюється гостями, сміхом, ароматом весняних квітів. Аліса виглядає… неймовірно. На ній легка сукня кольору лаванди, яка підкреслює її струнку фігуру. Її волосся розпущене, а в очах – сяйво, яке я раніше не бачив. Я дивлюся на неї і фанатію. Вона – справжня королева.

Будинок гуде, як вулик. Гості вітають батьків Аліси, обмінюються компліментами та побажаннями. Аліса кружляє між ними, як метелик, усміхаючись і приймаючи вітання. Я ж стою осторонь, спостерігаючи за нею, і не можу відірвати очей. Вона сяє, як сонце, і я відчуваю, як моє серце наповнюється теплом.

Катя підходить до нас, її усмішка – це суміш сарказму та цікавості.

– Ну що, голубки, – каже вона, – як вам сімейне життя? Вже ділите обов'язки? Хто миє посуд, а хто виносить сміття?

Аліса червоніє, а я беру її за руку.

– Ми поки що насолоджуємося медовим місяцем, – відповідаю я, дивлячись на Катю з викликом.

– Медовий місяць? – перепитує Катя, її брови злітають вгору. – Ви ж ще не одружені. Все, як не в людей.

– Але плануємо, – кажу я, не відводячи погляду. Знову одне і те ж. І за столом теж. Як вона вже всіх замучила!

– Ой, та невже? – Катя хмикає. – І коли ж?

– Скоро, – відповідає Аліса, – як тільки…

– Як тільки знайдемо відповідну дату, – перебиваю я її. – Ми хочемо, щоб це було особливе свято.

– Особливе? – Катя закочує очі. – Ну-ну, побачимо.

Вона йде, залишаючи нас наодинці. Я дивлюся на Алісу і бачу, як вона напружена. Ще б пак. Та з такими родичами і ворогів не треба. От ніби нічого такого не сказала, але ці її питання, як серпом по вразливому місці.

– Не звертай на неї уваги, – кажу я, – вона просто заздрить.

– Я знаю, – відповідає вона, – але все одно неприємно.

Я беру її за підборіддя і цілую. Це спонтанний порив, бажання показати Каті, що ми – справжня пара. Аліса відповідає на поцілунок, і я відчуваю, як моє серце б'ється швидше. Мені хочеться зараз схопити її і втекти з нею якомога далі від усіх, а там цілувати, пестити, змусити запам’ятати, що вона – королева і не повинна зважати на патякання всяких там Кать. Але я не можу собі це дозволити. Я маю грати роль, як планували. Та й сам не знаю, чи варто мені так занурюватися в те що я відчуваю до Аліси. А я однозначно починаю щось відчувати. Хоча б навіть тяжіння. Не дарма ж всю ніч не міг заснути, тільки й думав, що про неї.

Гості починають підходити до нас, вітаючи та розпитуючи про наші стосунки. Всі вони в шоці, що Алісі вдалося зберегти новий роман у таємниці. А я згадую, що в нашому рідному містечку всі все про всіх знали. Тут особлива культура.

– Ви так гарно виглядаєте разом, – каже одна жінка, ніби двоюрідна тітка моєї фіктивної нареченої. – Як давно ви зустрічаєтеся?

– Ну… – починає Аліса, але я знову перебиваю її.

– Ми познайомилися… – я замислююся, – …у парку.

– Ні, – каже Аліса, – у кав'ярні.

– Точно, – кажу я, згадуючи, що вже розповідали цю історію її батькам. Треба притримуватися легенди. Через недосип я трохи заступив, визнаю. Тим паче її батьки дуже близько і, здається, прислухаються до нас, – у кав'ярні в парку.

– А коли це було? – запитує інший гість. Наче найкращий друг батька.

– Минулого… – починає Аліса.

– Місяця, – закінчую я. Ми вже ж говорили, що лише кілька неділь. Це так тупо, що ми наперед не вигадали легенду. Слід було все обговорити, тоді не проколювалися б так.

– Ну, – кажу я, – це не так вже й важливо. Головне, що ми знайшли один одного.

– І коли весілля? – запитує ще одна жінка. Здається, рідна тітка моєї нареченої.

– Скоро, – відповідає Аліса.

– Влітку, – кажу я.

– Восени, – тієї ж миті каже вона.

– Точно, – я б’ю себе по лобі, – ти хотіла восени. Пробач, кохана. Мені хочеться якомога швидше.

– А якого місяця? – питає ще хтось.

Я вже боюся різних відповідей, тому мовчу. Мовчить і Аліса. А потім ми в один голос відповідаємо:

– У вересні.

– У жовтні.

Ми знову дивимося один на одного, не знаючи, що сказати.

– Ну, – кажу я, – ми ще не вирішили. Все обираємо дату і не можемо врешті знайти, щоб обом подобалася.

– Ви такі милі, – каже ще одна жінка. – Я бажаю вам щастя.

Щоб уникнути подальших допитів, бо, відчуваю, наломаємо дров конкретно, я відходжу від охочих до пліток жінок до єдиного знайомого серед гостей Василя Мельничука, місцевого бізнесмена і кращого друга мого батька. З ним мені стає спокійніше, бо він не стане розпитувати про те, коли весілля, а лише передає батькові привіт і ділиться успіхом свого ресторану. А я слухаю його і таємно зиркаю на Алісу. Яка ж вона красива сьогодні!