Глава 9. Аліса

Ніч тягнеться нескінченно довго. Я лежу поруч з Євгеном, і кожен його рух, кожен подих віддається в мені гучним відлунням. Я не можу заснути, хоч і дуже хочу. Думки кружляють у голові, як зграя стривожених птахів.

Я думаю про Євгена, про його спокійну впевненість, про його добрі очі. Я думаю про Міланку, яка так сильно до нього тягнеться. Шокована, що моя дитина так прикипіла до незнайомого чоловіка. Добре пам'ятаю, як вона не хотіла залишатися в садочку, як вразливо почувається поруч з чужими. І раптом така поведінка, така любов. Почуваюся незручно перед Женею тепер і через це. Не хочу, щоб він почувався ніяково через те, що Мілася так до нього тягнеться. Авжеж він ні їй, ні мені нічого не винен.

Я заплющую очі, намагаючись відволіктися, але замість цього бачу перед собою обличчя Євгена. Він усміхається мені, і його усмішка така тепла і щира, що моє серце починає битися швидше.

Я задрімую, і сон захоплює мене у свій полон. Я бачу Євгена, але вже не такого, як у житті. Він інший, більш… близький. Його руки торкаються мене, його губи цілують мої, і я відчуваю, як моє тіло наповнюється теплом.

Я прокидаюся від власного стогону, і мої щоки вкриваються гарячим рум’янцем. Я дивлюся на Євгена, який спить поруч, і відчуваю незручність. Моє тіло якесь неадекватне. Наказую собі припинити думати про це божевілля. Так, в мене давно не було чоловіка. Але це ж не привід мріяти про… красеня, який лежить в моєму ліжку. Мда, ситуація патова.

Ніч обертається неспокійною каруселлю думок. Я заплющую очі, але образи Євгена не зникають. Нове марення ще яскравіше за попереднє. Він з'являється в моїх мріях, не такий, як завжди. Його погляд стає глибшим, руки – теплішими, а губи… Його губи торкаються моїх, і я відчуваю, як усередині мене розливається тепло, незнайоме і хвилююче. Його руки проникають під мою піжаму, зминають мої груди, вимальовують на тілі шалені візерунки і опускаються все нижче, туди, де пульсує джерело задоволення. Я прошу його не зупинятися, продовжувати, навіть вимагаю це. А тоді… прокидаюся.

Мої щоки палають, а серце б'ється, як у спійманої пташки. Що зі мною відбувається? Який жах! Як я тепер дивитимуся йому в очі?

Ранок приходить несподівано. Я прокидаюся від чергового марення і бачу, що лежу в обіймах Євгена. Його рука обвиває мою талію, а його дихання торкається мого волосся. Я завмираю, боячись порушити цей момент. Він такий спокійний, такий безтурботний. На мить мені здається, що все це – не гра, а реальність.

– Доброго ранку, – чую голос Євгена, і моє серце знову починає битися швидше.

– Доброго ранку, – відповідаю я, намагаючись приховати свої емоції. І заодно збільшую між нами відстань. Женя ніяково всміхається.

Ми підіймаємося з ліжка, уникаючи поглядів один одного. Незручність висить у повітрі, як густий туман.

– Знаєш, я подумав, – каже Євген, дивлячись у вікно, – Якщо я вже приїхав сюди, то варто навідати мій батьківський будинок.

– Чудова ідея, – всміхаюся я, намагаючись не видати своїх емоцій. Досі під враженнями від снів.

– Хочу подивитися, як там все, – відповідає він, усміхаючись. – Хочеш, їдь зі мною?

– Я з радістю. Якщо є шанс хоч на трохи втекти від Катіних прискіпувань, то я хоч на край світу. 

– Я так і подумав.

– Але сьогодні, напевно, не вийде. Врешті мама хоче провести цей день особливо. Річниця все ж. Прийдуть гості.

– Ну звісно. Не переживай, зіграємо свої ролі за вищим класом, – обіцяє Женя.

Саме цієї миті з суміжної кімнати доноситься метушня, а за мить до нас мчить Міланка. Сонна, боса, з скуйовдженим волоссям, вона зараз така мила й смішна.

– Дядько Женя! – кричить вона і кидається в обійми чоловіка. Він, здається, вже звик. Швидко бере її на руки і кружляє кімнатою, а я випадаю в осад. Відчуваю, як усередині мене щось ламається. Їй потрібен батько. Вона заслуговує на батька. І Євген… він такий хороший з нею. Він такий… правильний. Сльози підступають до моїх очей.