Глава 8. Євген

Після вечері батьки Аліси проводять нас до кімнати. Велика, затишна, з видом на сад. Вона пахне старими книжками та яблуками – дивний, але приємний аромат. Поруч є ще одна кімната, менша, з купою іграшок – для Міланки.

– Сподіваюся, вам буде зручно, – каже мама Аліси, усміхаючись. – Якщо щось знадобиться, не соромтеся, звертайтеся.

Ми дякуємо, і вони одразу йдуть, залишаючи нас наодинці. В цю мить я відчуваю дивне хвилювання. Ніби школяр, чесне слово. Але тепер не можу припинити думати про той наш поцілунок. Ми залишаємося вдвох. І я не знаю, як поводитися. Не знаю, про що вона думає.

Аліса одразу ж береться за Міланку, допомагає їй роздягнутися. Я спостерігаю за ними, і в грудях щось стискається. Вони такі схожі – блакитні очі, світле волосся, ніжні риси обличчя.

– Дядьку Жень, – раптом шепоче Міланка, дивлячись на мене своїми великими, зараз сонними очима. – А ти мені казочку почитаєш?

Я, на мить, навіть гублюся. Я ніколи не читав казки дітям. Але як я можу відмовити їй?

– Не будемо дядька втомлювати. Я сама тобі почитаю, – каже Аліса до дочки.

– Я зовсім не втомився і залюбки почитаю для Міласі, – відповідаю я, беручи з полиці першу-ліпшу книжку.

Міланка залізає під ковдру, а я сідаю поруч і починаю читати. Спершу я почуваю себе ніяково, але потім, коли бачу, як вона слухає, затамувавши подих, я розслабляюся. Її маленька ручка міцно стискає мою, а її дихання стає таким теплим і рівним, що я ледь не засинаю разом з нею.

Коли я закінчую казку, Міланка вже солодко спить. Я обережно вислизаю з кімнати, залишивши двері відчиненими. Аліса чекає на мене в нашій кімнаті, сидячи на краю ліжка.

Коли ми залишаємося наодинці, тиша стає майже матеріальною. Вона тисне на нас, змушуючи уникати поглядів. Аліса мне в руках край ковдри, а я відчуваю, як піт виступає на долонях.

– Ну, – каже Аліса, порушуючи тишу. – Напевно, вже пізно.

– Так, – відповідаю я, дивлячись на годинник. – Вже майже північ. Час лягати. Але ти не переживай. Я можу поспати на підлозі, – кажу я, намагаючись розрядити обстановку.

– Ні, що ти, – відповідає Аліса, дивлячись на мене з жалем. – Там холодно.

– Я візьму одну ковдру з ліжка, – наполягаю. Ні, я зовсім не проти спати з нею в обіймах. І від поцілунка перед сном не відмовився б тим паче, але треба бути джентльменом.

– Ні, – каже вона знову, її голос звучить твердо. – Я піду до Міланки, а ти лягай на ліжку. Ти наш гість і не спатимеш на підлозі.

– Ти що, – дивуюся я, – вона ж прокинеться. 

– Я обережно. Обніму її.

– Навіть чути не хочу. Ні ти, ні вона не зможете нормально виспатися.

Ми стоїмо одне навпроти одного. Ситуація проста я по-дитячому смішна, але напруга між нами стає майже нестерпною.

– Тут таке широке ліжко. Давай просто ляжемо, – кажу я, нарешті. – Як друзі.

– Добре, – погоджується Аліса, і в її голосі чується полегшення. Розумію, що вона теж дуже схвильована і втомлена. Кожному з нас просто хочеться відпочити і не напрягати іншого.

Ми по черзі приймаємо душ в ванній кімнаті, що теж є окрема в спальні Аліси, а тоді лягаємо на ліжко, залишаючи між собою велику відстань. Я лежу на спині, дивлячись у стелю, і намагаюся не думати про те, що вона лежить поруч. Її дихання чується мені так голосно, ніби вона дихає мені у вухо.

– Добраніч, – шепоче блакитноока красуня.

– Добраніч, – відповідаю я, закриваючи очі.

Але сон не приходить. Я лежу, напружений, як струна, і думаю про те, що ми наробили. Ми ж просто граємо ролі, так? Чому тоді я відчуваю себе так дивно?