Глава 7. Аліса

Святковий стіл ломиться від страв, але в моєму животі панує порожнеча. Я відчуваю, як напруга стискає горло, заважаючи ковтати навіть повітря. З одного боку сидить Євген, такий спокійний і впевнений, що аж заздрість бере. З іншого – Катя, з її лисячою усмішкою, готова в будь-який момент встромити ніж у спину. Батьки дивляться на нас з цікавістю, змішаною з підозрою. А Міланка… Міланка, як завжди, в своєму світі. Ще з нами присутня Софійка, десятирічна донька Каті від першого шлюбу, який розвалився. Але навіть тоді батьки підтримали сестру, але за такої ж ситуації відмовили в підтримці мені.

– То як ви познайомилися? – питає мама, її голос звучить м’яко, але я відчуваю, що вона чекає на правду.

Я на мить запинаюся, але Євген приходить на допомогу.

– Це була випадкова зустріч у кав’ярні, – каже він, дивлячись на маму з такою щирістю, що я сама майже повірила. – Аліса одразу привернула мою увагу.

– Чим же? – не втримується Катя. Так, вона, авжеж, дивується, що Женя зі мною. Для неї це удар під дих. Явно вважає мене негідною такого чоловіка.

– Своїми очима, – відповів Євген, дивлячись на мене. – Таких блакитних очей я ще ніколи не бачив. Вони прекрасні.

Я відчуваю, як мої щоки вкриваються рум’янцем. Це гра чи він серйозно? Бо вже аж надто приємно.

Тим часом Міланка, сидячи на колінах у дідуся, намагається дотягнутися до тарілки з фруктами. Вона видає кумедні звуки, привертаючи увагу всіх присутніх.

– А чому ти нам нічого не розповіла? – питає тато, його голос суворий. – Ми ж твоя родина.

– Я… я хотіла зробити сюрприз, – бурмочу я, опускаючи очі. – І, чесно кажучи, я сама не очікувала, що все так швидко станеться.

– Швидко? – хмикає Катя. – Ви ж, мабуть, вже давно знайомі.

– Ні, Катю, – втручається Євген. – Ми зустрілися лише кілька тижнів тому.

– І одразу вирішили одружитися? – не вгамовується сестра.

– Ми ще не одружилися, – виправляє її Євген, його голос звучить спокійно, але я відчуваю, що він починаю втрачати терпіння. – Але плануємо.

Я відчула, як моє серце пускається в галоп. Ця брехня звучить нереалістично і я не певна, що задоволена, що все затіяла. 

В цей момент Міланка, нарешті, дотягується до яблука і з радісним криком починає його гризти. Сік бризкає на дідуся, викликаючи загальний сміх.

– А де ж твій колишній? – питає Катя, її очі блищать від цікавості. – Він знає про твого нового нареченого?

Я відчуваю, як кров прилила до мого обличчя. Ця тема завжди була для мене болючою.

– Єгор… він не частина мого життя, – відповідаю я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. – Ми розійшлися. І це на краще, – додаю оптимістично, глянувши на Женю. Він підбадьорливо всміхається.

– І одразу знайшла заміну? – не вгамовується Катя. Я як на допиті. Це страшно дратує. Я не маю їй нічого пояснювати. Але сваритися першого ж дня мені не хочеться. Я ж приїхала, щоб показати, що щаслива. А щасливі люди не кидаються на інших.

– Катю, досить, – нарешті втручається мама, її голос звучить суворо. – Це не твоя справа.

Я відчуваю вдячність до мами, але знаю, що це лише тимчасова перемога. Катя не заспокоїться, поки не дізнається всю правду. Врешті це очікувано. Тому я на все й погодилася, бо знала, що сестра не дасть мені спокою. Втім, вона хоч так, хоч так чіпляється. Не певна, що я щось виграла.

Міланка, тим часом, залізає під стіл і починає гратися з котом, який несподівано з'явився з-під скатертини. Її дзвінкий сміх наповнює кімнату, на мить розрядивши напружену атмосферу. Моя солодка булочка.

– Дядько, – раптом каже Міланка, вилазячи з-під столу і дивлячись на Євгена. – А ти мій тато?

Кімната замовкає. Всі погляди прикуті до Євгена. Я відчуваю, як щоки червоніють. Ця дитяча безпосередність! І водночас хочеться вбити Єгора. Дитя навіть не знає, як виглядає її тато. Готова визнати батьком першого-ліпшого чоловіка! Ненавиджу! І як же незручно перед Женею! 

– Ну… – запинається він, дивлячись на Міланку з розгубленістю. – Я… я друг твоєї мами.

– А ти будеш моїм татом? – питає Міланка, підходячи до Євгена і обіймаючи його за ноги. – Ти наче добрий.

Я до крові впинаюся нігтями в долоні. Почуваюся гірше нікуди. Лише тепер починаю розуміти, які наслідки має наша гра! Як я погодилася на це? Як мама, я мала насамперед думати про доньку, її почуття, а не те, як вразити сестру. Ця вічна наша боротьба, незмінне суперництво послужило моїй великій помилці. Євген розгублено дивиться на мене, а потім на Міланку.

– Ну… – знову запинається він. – Можливо, колись…

– Ура! – кричить Міланка і біжить до дідуся, щоб розповісти йому новину. Вона на диво, швидко звикла до нових людей і нової обстановки. Я маю нею пишатися, але мені страшно.

Батьки перезираються, а Катя кривиться. Я відчуваю, як моє серце починає битися швидше. Що ж ми наробили? Що ж наробила я? Це лише моя відповідальність і я не уявляю, як все виправляти. Треба негайно повертатися в місто і згортати всю цю виставу. Всього кілька днів. Відбути річницю весілля і хутко додому, де Женя повернеться до свого життя, а Мілася забуде про нього. І все буде, як і раніше. Але чомусь серце тривожно ниє при думці про це.